Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Українська ідентичність Вільгельма все ще викликала довіру серед українців загалом, а не лише серед тих, що прагнули бути українською аристократією. Він усе ще вмів бути своїм хлопцем. Відвідував сходини українських вигнанців і давав гроші на українські починання, а також підтримував збір коштів для жертв голоду. Він зблизився з Організацією Українських Націоналістів — конспіративною терористичною організацією, яка домагалася створення незалежної України. У її проводі були інші колишні офіцери габсбурзького війська, зокрема й ті, які служили разом із Вільгельмом чи під його началом. Двоє з чільників організації, Євген Коновалець та Андрій Мельник, служили з Вільгельмом в Україні 1918 року, де обговорювали проведення перевороту на його користь. Тепер вони користали з Вільгельмових зв’язків, щоб здобути дипломатичну підтримку для України. У їхніх справах Вільгельм їздив до Лондона, де часом бачився з прекрасною дружиною Токарі, Оксаною. У червні 1934 року Гітлер сказав Муссоліні, що Вільгельм був зв’язковим між українськими націоналістами та австрійськими військовими об’єднаннями[217].

Того ж літа, через дванадцять років після поразки його останнього українського задуму, Вільгельм постановив повернутися в українську політику. Він почав нараджуватися з давнім спільником Василем Панейком щодо своїх задумів на реставрацію. Панейко був українським журналістом і колишнім українським дипломатом, що походив із давньої габсбурзької землі Галичини. Вільгельм зазнайомився з ним у Буковині в жовтні 1918 року, коли розпадалася Габсбурзька монархія. Панейко, знаний навіть тоді як українець із незвичайними проросійськими симпатіями, тим не менш став однією з довірених осіб Вільгельма. Тепер, улітку 1934 року, Вільгельм дав йому зрозуміти, що триває розробка спроби габсбурзької реставрації.

Вільгельм сказав Панейкові, що здійснив декілька подорожей до Бельгії, де відвідував Зіту. Польська розвідка, яка співпрацювала з низкою джерел, вважала, що Вільгельм із Зітою обговорювали його роль у габсбурзькій реставрації: роль монарха незалежної України, підпорядкованої оновленій монархії. Така перспектива не могла здаватися надто далекою. Монархісти вважали, що зведення Otto на австрійський чи угорський трон покладе початок ланцюговій реакції, яка перемінить центральну та східну Європу. На той час демократія вже зазнала поразки у кожній країні (за винятком Чехословаччини). Габсбурги цілком могли вважати, що їхнє правління було б кращим за правління розмаїтих військових режимів та квазімонархій, які переважали в ті роки. Безперечно, воно було б кращим за поневолення з боку гітлерівської Німеччини чи сталінського Совєтського Союзу. У таку мить перетворення українцям, які так багато страждали під польським і особливо під совєтським правлінням, можна було запропонувати габсбурзьку Україну[218].

Вільгельм декілька разів відвідав Берлін, коли Отто був там студентом, наприкінці 1932 чи на початку 1933 року. Можливо, його метою справді було перелетіти з Німеччини до Америки дирижаблем, як пізніше стверджував Вільгельм. Але він мав нагоду говорити в Берліні про Отто. Безперечно, можливим видається й те, що він спілкувався і з самим Отто. Вони, поза сумнівом, мали спільні політичні переконання. Ці двоє Габсбургів вважали Європу єдиною переконливою альтернативою майбутній хвилі тоталітаризму. Обидва були шоковані нацистським путчем у Відні в липні 1934 року, і обидва дійшли висновку, що наближався час дій. Після того невдалого перевороту Вільгельм писав приятелеві, що «стосовно нещодавніх подій, я маю деякі вельми цікаві подробиці, які кидають ганьбу на уряд Гітлера, цього сучого сина». Ще одним знаком їхньої близькости була постать, яку Отто обрав очолити реставраційний рух в Австрії. Цю місію він довірив Фрідріхові фон Візнеру, особі, яка понад десять років була Вільгельмовим союзником і, до речі, мала єврейське походження — черговий знак протиставлення нацистам у середовищі монархістів. Візнер швидко розбудував організацію із десятків тисяч членів[219].

Улітку 1934 року Вільгельм, крім того, здавалося, планував подорож до Риму, де мав зустрітися з Муссоліні. Він узяв із собою Полєтт Куйба, яку повів у фешенебельні магазини, щоб купити сукні для зустрічі з дуче. У Парижі він винайняв їй помешкання в будинку поруч зі своїм на rue des Acacias. Саме тут його і впіймано на тому, як він цілував її в коридорі. Полєтт, мабуть, думала, що для неї є якесь місце у політичних планах Вільгельма. Якщо вона, за її словами, а може, навіть на її переконання, була його нареченою, то зрозуміло, що одного дня мала стати і його королевою. Звісно, жоден Габсбург, який хотів посісти трон із родинним благословенням, не міг одружитися з колишньою працівницею пошти. Якщо Вільгельмові судилося брати участь у реставрації, то йому довелося б стати вірним слугою Зіти й лише Зіти.

Можливо, Вільгельм вважав, що Полєтт нічого не знає про Зіту. Можливо, він мав рацію. А може, й ні. Хоч як не різнилися між собою ці двоє жінок, зв’язки між ними були доволі тісні. Один із коханців Полєтт, Анатоль де Монзі, був одним із політичних контактів Отто у Франції. Одним із сусідів Полєтт на rue des Acacias і частим учасником нічних розваг Вільгельма був Граф Коллоредо, Зітин посланець до Муссоліні[220].

Хоч як Вільгельм не прагнув тримати ці частини свого життя окремо, та вони помалу зближалися.

Увечері 10 листопада 1934 року Вільгельм перетнув Place de Vendôme дорогою на вечерю в готелі Рітц. Place de Vendôme збудовано на те, щоб навіювати трепет. У центрі площі стоїть колона, що зображає Наполеона цезарем. Зовнішній бік колони виготовлено із розтопленої бронзи гармат, що їх Наполеон відібрав у своїх ворогів, серед яких були й Габсбурги. Вільгельм, безперечно, і не глянув на колону, коли проходив повз неї того вечора. Слава Бонапартів була в минулому, а слава Габсбургів могла ще мати майбутнє. Думки Вільгельма полонила реставрація. Бракувало йому лише трохи грошей. Він ішов на зустріч із кимось, у кого, на його переконання, грошей не бракувало.

Вільгельм прийшов вечеряти з Анрі Детердінґом — засновником компанії Royal Dutch Shell, чоловіком, якого в ті часи називали «Наполеоном нафти». В очах його численних недоброзичливців Детердінг був натхненником зустрічі зі своїми британськими та американськими супротивниками, що мала на меті створити всесвітню нафтову картель. Вільгельм був у своїй стихії — принаймні так він скоріш за все гадав. Хоча шляхи капіталу були для нього загадкою, із промисловцями Вільгельм мав справу впродовж усього свого дорослого життя. Він був знайомий із Генрі Фордом та Дж. П. Морганом. До того ж, він мав запрошення від Детердінга, чи радше від такого-собі Паркера, який назвався Детердінговим особистим секретарем. Вочевидь, Детердінґ захоплювався Вільгельмом і хотів із ним