Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Монсеньйор Кіхот 📚 - Українською

Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

218
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Монсеньйор Кіхот" автора Грем Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53
Перейти на сторінку:
й отця Леопольдо, які походжали сюди-туди й розмовляли.

— Знову ж таки — факт і вигадка, — говорив отець Леопольдо. — Ніхто не може провести між ними чіткої грані.

Мер втрутився в їхню розмову.

— Отче, я прийшов попрощатися.

— Ви можете побути тут ще якийсь час.

— Як я розумію, тіло отця Кіхота повезуть сьогодні до Тобосо. А мені, мабуть, краще податися до Португалії, я маю там друзів. Ви дозволите мені зателефонувати звідси? Я хочу викликати таксі, щоб доїхати до Оренсе, а там візьму напрокат машину.

Професор сказав:

— Я вас одвезу. Мені самому треба до Оренсе.

— Ви не хочете бути на похороні отця Кіхота? — спитав мера отець Леопольдо.

— Те, що роблять з тілом, не так уже й важить, хіба ні?

— Цілком християнська думка, — сказав отець Леопольдо.

— Крім того, — додав мер, — моя присутність напевне обурить єпископа, він же неодмінно приїде, якщо похорон буде в Тобосо.

— Атож, єпископа… Він уже дзвонив сьогодні зранку. Звелів суворо застерегти отця-ігумена, що отцеві Кіхоту заборонено правити месу, навіть для самого себе. Я повідомив його про нещасливі обставини, які не залишають сумніву, що його волю буде взято до уваги… цебто на майбутнє.

— А він на це що?

— Нічого, але мені почулося, ніби зітхнув з полегкістю.

— Чому ви сказали «на майбутнє»? Те, що ми бачили вночі, навряд чи можна назвати месою, — озвався професор Пілбійм.

— Ви певні цього? — спитав отець Леопольдо.

— Та звісно. Освячення ж не було.

— Знов-таки, ви певні?

— Звісно, що певен. Не було ні вина, ні гостії.

— Гадаю, Декарт сказав би обережніше: що не бачив ні хліба, ні вина.

— Але ж ви так само, як і я, знаєте, що ні хліба, ні вина не було.

— Я знаю так само, як і ви, — цебто так само мало, — атож, згоден. Але було очевидно, що сам отець Кіхот вірив у реальність і хліба, і вина. То хто мав рацію?

— Ми.

— Судити про це логічно дуже важко, професоре. Таки дуже важко.

— Ви хочете сказати, — спитав мер, — що, можливо, я справді причастився?

— Звісно, що причастились — у його уяві. А для вас це багато важить?

— Для мене — ні. Але боюся, що з погляду вашої церкви я аж ніяк не гідний причастя. Я комуніст. Людина, що не ходила на сповідь років тридцять, а то й більше. Ну, а скільки я накоїв усякого за ці тридцять років… Та, гадаю, деталі вам ні до чого.

— А може, монсеньйор Кіхот знав стан вашого духу краще, ніж ви самі. Ви ж були друзями, разом подорожували. Він сам заохочував вас прийняти гостію. Я виразно чув, як він сказав: «Стань на коліна, compañero».

— Та не було ж гостії, — уже вкрай роздратовано правив своєї професор, — хоч би що там сказав Декарт. Ви сперечаєтесь, аби тільки сперечатися. Ви хибно тлумачите Декарта.

— А ви вважаєте, що важче перетворити повітря на вино, ніж вино на кров? Чи можемо ми, з нашими обмеженими чуттями, розв’язати це питання? Ми стоїмо перед неосяжною таємницею.

— Я все-таки волію думати, що гостії не було, — сказав мер.

— Чому?

— Тому що замолоду я почасти вірив у Бога і трохи тієї сліпої віри збереглося й досі. А я боюся містики, та й надто старий, щоб міняти свої плани. Отож віддаю перевагу Марксові перед містикою, отче.

— Ви були добрим другом, і людина ви добра. Вам не потрібне моє благословення, а проте доведеться прийняти його. Такий уже в нас звичай — як ото посилати вітальні листівки на Різдво.

Поки професор збирався в дорогу, мер купив у отця Феліпе пляшечку лікеру та дві сувенірні листівки, тому що трапісти відмовились узяти в нього гроші за ночівлю і навіть за виклик лікаря. Він не хотів нічого нікому завдячувати, бо вдячність — це однаково що наручники, від яких може звільнити тільки той, хто надів їх на тебе. А він хотів уважати себе вільним, хоча й невиразно відчував, що десь дорогою з Тобосо втратив свою волю. «Людині властиво сумніватися», — сказав йому отець Кіхот, але засумніватися, подумав тепер мер, означає втратити волю діяти. Коли сумніваєшся, починаєш вагатись між тією чи тією дією. Але ж не сумніви привели Ньютона до відкриття закону тяжіння, а Маркса — до визначення майбуття капіталізму.

Мер пішов поглянути на знівеченого Росінанта. Його потішила думка, що отець Кіхот не побачив свого вірного товариша в такому стані: розбитого об стіну церкви, з гострими скалками вітрової шиби, одні дверці виламані й теліпаються на завісах, другі ввігнуті всередину, шини сіли, прострелені кулями жандармів, — Росінант не мав майбутнього, як не мав його тепер і отець Кіхот. Вони сконали за кілька годин один після одного — потрощений метал і розірваний мозок. І мер з якоюсь лютою впертістю обстоював цю подібність, силкуючись переконати самого себе, що людська істота — та сама машина. Але ж отець Кіхот любив свого Росінанта.

Пролунав сигнал, і мер, відвернувшись від Росінанта, пішов до машини професора Пілбійма. Коли він сів поруч, професор сказав:

— У отця Леопольдо якесь спотворене розуміння Декарта. Мабуть, в отій мовчанці, на яку вони себе прирекли, народжуються химерні погляди, наче гриби в темному льосі.

— Атож. Можливо.

Мер більш не озивався, аж поки приїхали до Оренсе, — в його мозку виникла цілком несподівана для нього думка. Чому ненависть до людини — навіть до такої, як Франко, — помирає разом із смертю тієї людини, а от любов… любов, яку він сам колись почав відчувати до отця Кіхота, здавалося, жила далі й зростала, дарма що вони розлучилися навіки й між ними навіки запала мовчанка. То як же довго може тривати ця його любов? — майже злякано запитував він себе. І до чого вона приведе?

Про автора

Грехем Грін (1904–1991) ще за життя ввійшов до сонму класиків літератури XX століття. 60 років активної письменницької праці, близько 30 книжок «великої прози» — романів, повістей, біографічних і автобіографічних творів, кілька збірників оповідань, численні публіцистичні й літературно-критичні есе, п’єси, дитячі книжки — такий творчий спадок всесвітньовідомого англійського письменника.

Віддавна популярні твори Гріна й в Україні. В різні роки тут опубліковано його романи «Тихий американець», «Наш резидент у Гавані», «Комедіанти», «Капітан і ворог» («Всесвіт», 1990, № 4), повісті «Хто третій?», «Десятий» («Всесвіт», 1986, № 8).

«Монсеньйор Кіхот» (1982) — це практично останній великий твір письменника (опублікований 1988 р. роман «Капітан і ворог», за свідченням самого Гріна, писався з перервами багато років). У цьому своєрідному парафразі на тему Сервантесового шедевру

1 ... 52 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монсеньйор Кіхот», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Монсеньйор Кіхот"