Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

…За що це йому?! От за що, справді?.. Й найголовніше – коли інші припинять знущатися з нього, знов і знов необґрунтовано зараховуючи до лав ворогів Радянської Вітчизни?!

Здавалося б, вистачить і того, що через слабкість, яку батько свого часу виявив на допиті в СМЕРШі, в рідному селі його дражнили «бандерою», що довго відмовлялися приймати в піонери, а згодом і в комсомол. Не надто допомагало навіть те, що затурканий школяр Вовка готовий був зі шкури вилізти, немов та змія під час линяння, аби тільки довести: я такий самий, як і решта!.. я нормальний!.. припиніть же мене третирувати…

Ще кілька місяців тому Володі здавалося, що коли продзвенів останній в його житті шкільний дзвінок, весь цей жах нарешті скінчився. Але ж ні, ні, ще раз ні! Сто разів ні! З Вищої школи міліції, куди він намагався подати документи, юнака вигнали мало не в три шиї все через ту саму причину: абітурієнт Володимир Вікторович Медвідь буцімто є сином «бандерівця»… Жодних пояснень ніхто не став слухати. Відповідь (скоріше навіть ганебний вирок) був однозначним:

– Такі, як ти, нам не потрібні. Пішов звідси геть! Забирайся!

Звісно, спроб добитися правди він не полишив попри те, що й надалі чув:

– А хто тебе знає, правду ти говориш про батька чи ні?.. Він свій строк у таборах відмотав, отже – сидів недарма. Отже, винний! Та у нас невинних і не саджають… А тому батько твій – фрицьовський підлабузник і бандерівець, ти – син бандерівця. То чого ж ти хочеш?..

Зрештою наполегливість молодого чоловіка таки принесла плоди: його направили працювати на київський Призалізничний поштамт. Саме по собі це було дуже добре: кадри тут перевіряли з неабиякою прискіпливістю – мало не «під мікроскопом». А тому, в залежності від продемонстрованих успіхів, керівництво Вищої школи міліції могло й перемінити свою точку зору, прийняти у Володі документи і допустити до іспитів.

Могло б допустити, так…

Але могло б і не допустити знов!

А тому він збирався вжити додаткових заходів для поліпшення власного іміджу. Найпростіше було б записатися до лав Добровільної народної дружини і проявити себе як добровільний помічник правоохоронних органів. Але якщо вчинити ще більш радикально і…

Якщо влаштуватися на роботу безпосередньо до міліції – як на це подивляться в керівництві ВШМ?! Так, було б непогано… Щоправда, туди беруть лише тих, хто відслужив в армії: досвід, дисципліна і таке інше.

Але можна ж і не в штаті працювати…

– Агов, Володю, ти мене слухаєш чи ні?

– Слухаю уважно, авжеж.

– Тоді скажи, про що я зараз розповідав?

– Ми щойно завершили з формою СП-33.

– Хм-м-м, вірно… А ти не такий простий, яким здаєшся. Ну гаразд, продовжимо. Отже, слухай сюди…

Із зосередженим виглядом юнак придивився до чергової таблиці. Тепер він точно знав, що робити: потрібно за будь-яку ціну зробитися позаштатним працівником міліції – це саме те, що треба! Тоді вступ до ВШМ йому гарантований, і отримати профільну освіту не завадить вже ніщо!..

Селище Приморське неподалік Жданова, кінець листопада 1971 року

Ольга сиділа на грубо сколоченому ослінчику і зачарованим поглядом, з легенькою посмішкою на вустах дивилася в радіоприймач, звідки линула чарівна мелодійна пісня:

Ти признайся мені,

Звідки в тебе ті чари?

Я без тебе всі дні

У полоні печалі.

Може, десь у лісах

Ти чар-зілля шукала,

Сонце-руту знайшла

І мене зчарувала?

Ждан завмер поруч з матір’ю, розуміючи, що в такі моменти її краще не чіпати. Та він і сам з непередаваним задоволенням слухав ці чудові слова:

Червону руту

Не шукай вечорами –

Ти у мене єдина,

Тільки ти, повір!

Бо твоя врода –

То є чистая вода,

То є бистрая вода

З синіх гір.

А далі…

А далі починався другий куплет, від якого мама відверто плакала.

Плакала мовчки, але рясно – бо згадувала покійного тата, якого Ждан навіть не бачив жодного разу:

Бачу я тебе в снах,

У дібровах зелених,

По забутих стежках

Ти приходиш до мене.

І не треба нести

Мені квітку надії,

Бо давно уже ти

Увійшла в мої мрії…

– Мамо, та не плачте ж ви! Не треба, – благав Ольгу син, спостерігаючи, як з куточків її очей сповзають по щоках сльози.

– Я не плачу, Жданчику, хороший мій, – відповідала на те жінка, як і зазвичай в подібні моменти, – це моє кохання плаче за твоїм татом, отак.

– Мамо, та я теж татка нашого люблю. Так, люблю, хоча й не бачив його ніколи в житті! Але ж я не плачу при цьому…

– Ото й добре, що не плачеш, синочку. Ти ж у мене справжнім чоловіком ростеш, весь у нього, в Олеженька мого коханого! Ти й не мусиш плакати. Виростай твердим, дужим, міцним. І неодмінно з палким серцем! А як виростеш, так і проживеш подальше життя.

– Я-то виросту і стану міцним, – відповідав хлопець. – Але ж якщо ви припинете плакати, то…

– Що саме?..

– То мені буде легше вирости таким, яким ви мрієте мене бачити.

– Але ж пісня яка, Жданчику, пісня яка!..

Ольга знесилено заплющувала очі, при цьому з-під їхніх повік продовжували котитися сльози.

– Чую її й уявляю татка твого в лісі. Як він там разом з товаришами переховується, не червону руту шукаючи, а для нас із тобою, синочку мій, свободу здобуваючи.

– Але ж хіба пісня про це?! – дивувався Ждан. – Адже там, в пісні червону руту дівчина шукає.

– Але ж пісня про ліси, про гори… про Карпати!..

– Там нема про те, що про Карпати.

– А я все одно знаю своє, синочку мій. Пробач вже мені ту слабкість.

І обіймаючи хлопця, плакала далі вже мовчки.

Обласне управління КДБ у Львівській обасті, вул. Дзержинського, № 55, грудень 1971 року

– То як накажете розуміти вашу пасивність, дорогі товариші?! – кип’ятився товариш Тильний. – Чого ми тут чекаємо, дозвольте дізнатися?! Може, нової й настільки ж гучної справи, якою свого часу стало люте вбивство несамовитими бандерівцями письменника Ярослава Галана?! Ми цього чекаємо, так?

– Та-а-ак… Галана того ще коли вбили, – ризикнув зауважити хтось з місця. Реакція товариша майора була миттєвою й жорсткою:

– А ви мені на давність років не кивайте! Не можна ставитися до виконання своїх обов’язків настільки безвідповідально, щоб якісь там дикі гуцули знов спустилися з гір, як це сталося в сорок дев’ятому році, та й знов зарубали клятою своєю