Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

А ще — килимки, китички, ґудзики з перламутру та лаку, дрібна декоративна зброя, лакові табакерки (на подарунок достойному мужеві), віяла з мальованими мініатюрками для європейських дам, люльки, коштовне каміння. Є навіть ласощі: халва та рахат-лукум. На склад приїжджають боснійці, яких називають тут греками, і привозять усякі вироби зі шкіри, губки, волохаті рушники, парчу, хорасанські та керманські шалі, на яких вишиті дивовижні леви та пави. Стоси килимів пахнуть чимось екзотичним, чужим, якимись неземними садами, квітучими деревами й фруктами.

— Субганула, слава Аллаху, — вітаються контрагенти, переступаючи поріг. — Салам алейкум, шалом алехем.

Їм доводиться схилити голову, бо двері низькі. Яків ніколи не сидить у конторі, а п’є чай за столиком, одягнений пишно, як турок: на ньому зеленаво-блакитний каптан і темно-червона турецька феска. Перш ніж починати мову про справи, годиться випити дві-три скляночки чаю. Всі тутешні купці хочуть познайомитися з зятем Тови, тож Яків проводить щось на кшталт аудієнцій. Абрагама це дратує. Але завдяки цьому на його складі весь час людно. Торгують тут, зокрема, дорогоцінним камінням і вже готовими прикрасами, до того ж більшими партіями, а не поодинці. Нанизані на нитки корали, малахіт та бірюза висять на гачках уздовж стін, укриваючи їх барвистим химерним візерунком. Особливо цінні речі заховані в металевій шафі за склом. Серед них — надзвичайно коштовна перлина.

Яків поклоном вітає кожного прибульця. Минуло лише кілька днів, відколи він почав тут працювати, а склад Абрагама вже став найпопулярнішим місцем у цілій Крайові.

Через декілька днів після Яковового приїзду почалося свято Тіша бе-ав. Воно нагадує про поруйнування Храму, це час темряви й смутку. Світ наче сповільнюється від журби. Купці з кільканадцяти єврейських домів зачиняють свої крамниці та склади, залишають працю, сидять у затінку й читають Плач Єремії, розмірковуючи про нещастя.

Абрагамові це якраз на руку: як правовірний, себто послідовник Шабтая Цві та його наступника Барухії, він святкує це свято інакше, пам’ятаючи, що в судну годину все слід робити навпаки. Для нього це — день радості.

Барухія народився рівно через дев’ять місяців після смерті Шабтая Цві, до того ж саме дев’ятого дня місяця ав — як і заповідали! Ще й у день жалоби — день поруйнування Храму. АМІРАГ, як записували ім’я Шабтая Цві — себто Адонею Малкейну Ярум Годо, наш Господь і Цар, хай славиться Його ім’я, — повернувся і жив у тілі Барухії в Салоніках. У 5476 році, тобто в 1726-му за християнським літочисленням, його визнали втіленням Бога, отже, на нього зійшла Шехіна, яка раніше перебувала в Шабтаї. Тож усі, що повірили в богообраність Барухії, вважають Тіша бе-ав радісним днем, викликаючи страх і обурення решти євреїв. Жінки миють волосся і сушать його надворі на серпневому сонці, прибирають у домах, прикрашають їх квіттям, підмітають підлогу, аби Месія, входячи у світ, бачив чистоту і красу. Світ, безумовно, страшний, але, може, хоча б де-не-де можна його трохи приоздобити.

Адже серед того найгіршого, наймоторошнішого дня розливається світло. На самому дні смутку і скорботи жевріє іскра радості — і навпаки. Ісая 61:3 каже: «оздоба замість попелу, олива радості замість жалоби, одежа хвали замість темного духу!»[89]. І добре воно, бо клієнти усякої масті, в різній одежі та з різними мовами на вустах заходили до Абрагама. Яків і Гершеле сидять у конторі. Хто перелічить мішечки тютюну і порахує, скільки їх поміститься на візок? Чимало. А хто видасть товар купцеві з Вроцлава, який платить готівкою і робить великі замовлення?

Клієнти, навіть запеклі вороги Шабтая Цві, з цікавістю зазирають досередини. Відмахуються від келишка горілки з рук відступника. «Най, най, най», — гукають перелякано. Яків вигадує всілякі штучки, аби їх ще більше збентежити. Приміром, питає відвідувача, що в нього там у кишені.

— Нічого, — відповідає той здивовано.

— Та яйця, я ж бачу. І в якої перекупки ти їх поцупив?

— Які ще яйця? — дивується покупець. — Що ти верзеш?

Тоді Яків відважно засовує руку до кишені клієнта і виймає звідти яйце. Присутні вибухають реготом, обличчя покупця червоніє, він не знає, що й сказати. Люди аж животи рвуть. Яків вдає з себе сердитого, супить брови, коле своїм пташиним поглядом:

— І чому ти за це не заплатив? Злодій ти! Крадій яєць!

Всі довкола вже гомонять про це, звинувачений вже й сам ладен повірити, що якось мимохіть вкрав ті яйця. Але бачить, що одна брова Якова ледь піднята, на його вустах грає посмішка, тож і сам усміхається, а далі регоче на весь голос, і найкраще, що він може зараз зробити, — змиритися, що з нього пожартували, і піти собі геть.

Гершеле якось не до сміху. Якби його таке спіткало, отакий жарт із яйцем, він згорів би від сорому. Йому ще нема тринадцяти, його батьки померли, а родина прислала його сюди. Раніше він жив у Чернівцях, а тепер, мабуть, лишиться біля Абрагама, свого далекого родича.

Він не знає, що й до чого з тим постом у день поруйнування Храму. Ніхто йому не пояснив, чому слід радіти, коли інші сумують. У них удома в цей день панував смуток. А тут, у дядька, інакше, але ніхто не розтлумачив йому релігійних нюансів. Знає, що Шабтай — Месія, але чому він не врятував світу? Цього він уже не розуміє. І чим порятований світ відрізняється від непорятованого? Для його простих батьків усе було очевидно: Месія прийде як воїн, змете з лиця землі султанів, королів і царів, обійме владу над світом. Єрусалимський храм відбудується сам, або ж Бог спустить його з неба вже готовим, із золота. Всі євреї повернуться до Землі Ізраїля. Першими воскреснуть ті, що були в ній поховані, а згодом і всі, що спочивають деінде, поза Святою землею.

Але тутешні люди стверджують дещо інше. Він розпитував їх дорогою. Відповідали Мордехай і Нахман, Яків мовчав.

Якесь дивне те спасіння — годі його роздивитися. Відбувається воно не тут, у видимому світі, а деінде, в якомусь — Гершеле не дуже це розуміє — іншому вимірі, поза тим, що бачить око. Месія вже прийшов і непомітно повернув корбу світу, таку,