Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

Не маючи достатньо витончених для такого важливого випадку прикрас, Емі підколола свої пишні спідниці кількома рожевими азаліями й прикрасила білі плечі ніжною гілочкою зеленого плюща. Згадуючи фарбовані черевики колишніх років, вона із задоволенням подивилася на свої білі атласні туфельки й пройшлася по кімнаті, захоплюючись у повній самоті своїми аристократичними ніжками.

– Моє нове віяло дуже пасує до моїх квітів, рукавички – до кулону, а справжні мережива на тітчині mouchoir надають вишуканості всьому вбранню. Аби тільки в мене були класичні ніс і рот, я була б абсолютно щаслива, – сказала вона, оглядаючи себе критичним поглядом у дзеркалі, зі свічкою в кожній руці.

Незважаючи на ці гіркі деталі, Емі виглядала надзвичайно веселою й витонченою, коли заковзала до виходу: вона рідко бігала, бо вважала, що це не в її стилі, а при високому зрості слід бути величною, як Юнона[68], ніж пустотливою або пікантною. Вона пройшлася по великій залі в очікуванні Лорі і спочатку розташувалася під люстрою у вигідному для її волосся освітленні, але потім, подумавши, відійшла в інший кінець залу, соромлячись марнославного бажання справити сприятливе враження з першого погляду.

Але виявилося, що більш вдалої позиції, ніж та, яку зайняла вона, не можна було й придумати: Лорі увійшов так безшумно, що вона не чула кроків і стояла нерухомо біля далекого вікна, трохи повернувши голову й підібравши однією рукою складки своєї сукні, – струнка біла фігура на тлі червоних завіс була ефектна, як добре розміщена статуя.

– Добрий вечір, Діано[69]! – сказав Лорі, дивлячись на неї з задоволенням, яке їй приємно було бачити.

– Добрий вечір, Аполлоне! – відповіла вона, відповідаючи усмішкою на його усмішку, оскільки він теж виглядав надзвичайно елегантно, і, уявивши, як вона увійде в бальну залу під руку з таким красивим та статним чоловіком, Емі від душі пожаліла своїх знайомих – чотирьох некрасивих панночок Девіс.

– Ось квіти, я підібрав їх сам, пам’ятаючи, що ти не любила, як виражається Ханна, «набирати букет», – сказав Лорі, вручаючи їй ніжний букетик, про який вона давно мріяла, проходячи повз вітрини «Кардільї».

– Який же ти милий! – вигукнула вона із вдячністю. – Якби я знала, що ти приїдеш, то теж приготувала б для тебе подарунок. Однак, боюся, він не був би таким красивим, як твій.

– Дякую. Він не такий красивий, як мав би бути, але ти чудове доповнення до нього.

– Будь ласка, не треба…

– Я думав, тобі подобаються подібні речі…

– Але не від тебе. Вони звучать неприродно, і мені більше до душі твоя колишня грубувата прямота.

– Я цьому радий, – сказав він з полегшенням, допоміг їй застебнути рукавички й запитав, чи правильно зав’язана його краватка, як робив це раніше, коли вони разом ходили на вечірки вдома.

Таких гостей, як ті, що зібралися того вечора в довгій готельній salle à manger – витонченій їдальні, не побачиш ніде, крім континентальної Європи. Привітні американці запросили всіх, кого знали в Ніцці, й, не маючи ніяких забобонів щодо представників титулованої знаті, привели сюди і їх також – для додання більшого блиску своєму різдвяному балу.

Російський князь зволив посидіти в кутку десь із годину й поговорити зі статною дамою, вбраною, як мати Гамлета, в чорний оксамит із ниткою перлів під підборіддям. Польський граф, на вигляд років вісімнадцяти, цілком присвятив себе дамам, які визнали його «чарівним юнаком», а якась німецька «його світлість», що прийшла на вечір у повній самоті, блукала по залу, шукаючи, що б вона могла поглинути.

Особистий секретар барона Ротшильда[70], єврей з великим носом і в тісних черевиках, люб’язно усміхався світу, немов ім’я патрона вінчало золотим ореолом його власне чоло. Повний француз, який особисто знав імператора, прийшов, щоб віддатися пристрасті до танців, а леді де Джоунз, якась британська матрона, прикрасила товариство своїм маленьким сімейством із восьми осіб.

Звичайно, тут було багато прудконогих, верескливих американських дівчат, красивих, дещо знекровлених, англійок – точних копій одна одної, кілька пікантних французьких demoiselles – гарненьких дівчат, також звичайний набір подорожуючих молодих людей, які веселилися й розважалися, тимчасом як матусі всіх націй стояли вздовж стін і прихильно усміхалися їм, поки вони танцювали з їхніми дочками.

Будь-яка дівчина може уявити настрій Емі, коли вона «вийшла на сцену» в той вечір у супроводі Лорі. Вона знала, що добре виглядає, любила танцювати і раділа чудовому почуттю влади, яке приходить, коли юні дівчата вперше відкривають для себе нове й прекрасне королівство, яким народжені правити в силу своєї краси та жіночності. Їй було шкода некрасивих дівчаток Девіс, яких супроводжував тільки похмурий тато і троє ще похмуріших незаміжніх тіток, тож вона дуже прихильно вклонилася їм, проходячи повз, тим самим люб’язно дозволивши розгледіти свою сукню і спалахнути цікавістю щодо того, ким може бути її непересічної зовнішності друг.

Із першими звуками оркестру Емі зарум’янилася, очі її заблищали, а її ніжка почала нетерпляче відбивати такт по підлозі. Вона навчилася дуже добре танцювати, і їй хотілося, щоб Лорі дізнався про це, тому легше уявити, ніж описати, яким ударом стали для неї його слова, сказані зовсім байдужим тоном:

– Тобі хочеться танцювати?

– Усім хочеться танцювати на балу, – її здивований погляд і швидка відповідь спонукали Лорі постаратися якомога швидше виправити помилку.

– Я мав на увазі перший танець. Чи можу я мати честь?

– Мабуть, але мені доведеться відмовити графу. Він чудово танцює, але вибачить мене, адже ти мій старий друг, – сказала Емі, сподіваючись справити на Лорі враження згадкою титулу й показати, що до неї не слід ставитися несерйозно.

– Милий малюк, граф, але, мабуть, цю графу варто викреслити, бо вона не здатна описати

Дочку прекрасних богів

Із божественною красою й ходою, —

почула у відповідь Емі, і тим їй довелося задовольнитися.

Коло танцюючих, у якому вони опинилися, складалося в основному з англійців, і Емі була вимушена плавно ходити в танці по залу, відчуваючи водночас, що охочіше станцювала б тарантелу. Лорі поступився «милому малюкові», а сам відправився виконати свій обов’язок перед Фло, не пообіцявши Емі майбутніх радощів. За цю мерзенну непередбачливість він був належним чином покараний: вона негайно роздала всі танці до самої вечері, але все-таки із наміром пом’якшитись, якщо б побачила ознаки каяття.

Тож коли він ліниво підійшов запросити її на наступний танець – замість того, щоб кинутися до неї, Емі зі скромним задоволенням показала йому свою бальну записну книжку. Він висловив ввічливе