Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нам пощастило уникати влучень артилерії противника, як на цій ділянці, так і на сільських дорогах, на шляху до вогневих позицій. А ось хлопцям-самохідникам з 26-ї бригади в цьому плані поталанило менше. Ми часто нарікали на технічний стан своїх гаубиць і тягачів на той момент, коли ми їх отримали. Практично кожен вузол механізму техніки був відремонтований і відновлений або нами, або волонтерами. Самохідникам, навіть на нашому рівні, було взагалі гріх скаржитися. В тому сенсі, що скаржитися на якісь окремі механізми їхніх артсистем було взагалі безглуздо. Толком не працював жоден агрегат кожної самохідної установки — ні ходова, ні механізм заряджання. Дивом було те, що вони взагалі могли рухатися і стріляти.
Тому розрахунки 26-ї бригади їхали не в бойовому відділенні, а зверху на броні. Постелили якісь старі килими і матраци та примостилися самі зверху. Виглядало це з боку неабияк імпозантно. Наскільки при цьому було хлопцям холодно, навіть складно уявити. Якщо ми мерзли у своїх кузовах, обтягнутих брезентом.
Так ось, в один із січневих днів 26-та бригада змінювала нас на бойовому чергуванні. Ми перетнулися на шляху до табору, звично привітали один одного помахом рук. Ми вже прибули на базу, здали відстріляні гільзи і збиралися обідати, коли прийшла сумна новина. Самохідників накрило «градом». Як тільки хлопці вийшли на вогневу і стали розгортатися в бойовий порядок, вони потрапили під обстріл. На щастя, всі залишилися живі. Кілька людей поранило, одного — важко. Один із новоявлених трьохсотих проявив дивовижне самовладання. Він не тільки сам обробив і перев’язав свою рану, а й допомагав надати першу допомогу іншим пораненим. До того ж жартував і під бадьорював усіх довкола.
Очевидно, що за самохідниками стежили і знали координати їхньої вогневої. В межах самого Очеретиного в січні 2015 року наша батарея двічі потрапляла під обстріл на марші. Один раз ми зупинилися на семафорі перед залізничним переїздом — і одразу ж почули глухі удари. Ми вже знали, що у разі неприцільного обстрілу колони найправильніший вихід — це скоріше покинути зону обстрілу.
Так ми і зробили. Ми не могли гаяти час, адже від нас залежали не тільки наші життя, але і життя захисників ДАПу.
Комбат зв’язався і доповів про інцидент командуванню і військовій розвідці. Їм начебто навіть вдалося встановити, що стріляли по нас із 80-го міномета на платформі трактора. Але знайти і затримати бойовиків не вдалося.
Наступного разу, проїжджаючи колоною повз занедбану виробничу будівлю на робочій околиці селища, ми помітили групу мужиків, які товклися біля паркану. Абсолютно нічим не примітні персонажі. У робах, заношених куртках, ватниках і спецівках. Але щойно наша колона пройшла повз них, двоє розступилися, а той, який стояв у центрі, дістав з-під одягу АКСУ і відкрив вогонь по колоні. Цієї ж миті в наш бік полетіли міни, мабуть, того ж таки мандрівного 80-мм міномета на тракторній платформі.
Задум бойовиків був простий і зрозумілий. Мінімальними силами зупинити рух колони і постаратися завдати максимальної шкоди. Російські диверсійні групи були дуже винахідливі.
І знову, за щасливим збігом обставин, ми успішно вийшли з-під вогню. Дивна річ, багато хто бачив цю групу бойовиків доволі близько, але точно описати не зміг ніхто.
Після цих випадків ми стали висуватися на вогневі позиції в різний час, здебільшого, затемна, і щоразу намагалися міняти маршрут. У середньому дорога займала хвилин сорок — сорок п’ять на 25—40 км, залежно від маршруту.
Батарея 55-ї артбригади змінила вогневу позицію, привела гармати до бою. В очікуванні команди відкрити вогонь. Оскільки доводилося часто переїжджати з однієї вогневої на іншу, ніяких інженерних укриттів немає. Снаряди і заряди викладають на ящики. Уразивши ціль, батарея змінить позицію ще раз. Фото В. Нефедова.
Але тільки не 18 січня 2015 року. Того дня ми мали зайняти вогневу за переїздом, не пізніше ніж о 7:00 бути готовими до відкриття вогню. Взяти посилений пайок мінімум на три доби, збільшений запас снарядів і зарядів. Ми їхали не просто на бойове чергування, а щоб зайняти ще одну вогневу позицію. І так само всі артилерійські підрозділи сектору. Командування стягує всю вогневу міць. Намічається щось особливе і значуще.
Уже давно нічого подібного не звучало і не відбувалося. Особливо після припинення режиму перемир’я відразу після Різдва 2015 року.
Восени 2014 року ми справлялися з бойовим завданням — вогневою підтримкою захисників ДАПу, загалом, у черговому режимі. Поступово був вироблений робочий графік, за яким ми виїжджали й одна батарея змінювала іншу на вогневій, підвозили бойовий комплект (бк) і навіть сходили в короткострокову відпустку додому, яку всі чомусь називали за АТОвською звичкою «ротацією».
Водночас ворог напролом ліз безпосередньо на головний подразник у нашому секторі — залишки колишнього Донецького аеропорту. Зазнавав великих втрат, відступав і знову ліз ще. Траплялися, звичайно, і позаштатні ситуації, коли російські війська були дуже близькі до того, щоб прорвати нашу лінію оборони або навіть захопити ДАП. Але загальна схема боїв практично залишалася незмінною. Ми відпрацьовували чергові з 38-ми планових цілей в околицях аеропорту, були готові завдати вогонь по позапланових, і самі поміняти свою вогневу. «Зробити перекат», як кажуть самі артилеристи. За короткий час перемир’я ми навіть встигли звикнути до ситуації, коли ми виїжджали на бойове чергування і жодного разу за добу не відкривали вогонь. Точно так само і противник не турбував тоді нас. Дуже незвичні були спочатку відчуття.
Усе почало різко змінюватися на початку січня 2015 року. Стало очевидним: ворог використовував режим припинення вогню не для налагодження миротворчого процесу, а для нарощування бойової потужності. Ми ж не змінювали тактику, працювали, як і раніше.
Це призводило до того, що ворог поступово закріплювався в аеропорту, знищував наші захисні рубежі і захоплював під свій контроль нові прилеглі території.
В один із неспокійних січневих вечорів комбат оголосив на загальному шикуванні, що отримано наказ командування бути готовими за першою ж командою переміститися глибоко в тил, кудись під Красноармійськ. Таким нервовим і напруженим ми комбата ніколи раніше не бачили. Для себе все ж вирішили, що нам простіше ще раз вийти з оточення, ніж повністю переміщати наш табір. Наша «баранівська» локація була дуже незатишною і незручною. Але ми таки якось уже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.