Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Блага бравурна звістка прийшла з того боку, звідки ми найменше очікували. Де не взялися, зазвучали голоси всіляких радників і експертів, серед іншого і в соціальних мережах. Про те, що начальник Генштабу Віктор Муженко прибув на передову, взяв на себе командування в секторі, розробив план, реалізація якого дасть можливість докорінно змінити хід війни. І що раніше ми, виявляється, весь цей час не стримували натиск супротивника, а образно кажучи «зашнуровували берці».

А тепер, коли берці остаточно зашнуровані, ми всім покажемо, як ми вміємо бити по зубах. Для тих, хто перебував безпосередньо в зоні бойових зіткнень, у цих словах було занадто багато порожньої патетики і тріскотні.

По-перше, ми і так щодня давали противнику «по зубах», виконуючи всі бойові накази. Інакше ми давно вже були б далеко за Красноармійськом і без особливих розпоряджень.

По-друге, у нас і берців, таких, які можна в снігу за мінус двадцять шнурувати, тоді майже не було ні у кого.

Ми реально дивилися на стан справ і не дуже розуміли, звідки такий невгамовний оптимізм.

Дуже хотілося вірити, що у нашого головного командування є достатня кількість резерву, а також хитрий план, завдяки якому поставлена мета буде досягнута, і ми докорінно переламаємо хід війни на нашу користь.

Тому ранній ранок 18 січня 2015 року застав нас на трасі, на шляху до нашої вогневої. Але чомусь саме того дня, коли так важливо було зробити все чітко й організовано, у нас виїзд не задався від самого початку. Одному з тягачів на морозі було потрібно більше часу, щоб завестися і прогрітися, ніж зазвичай.

«Набираємо хід! Не розтягуємо колону! На прямих ділянках прискорюємо рух!» — нервує і квапить комбат.

І ось ми вже летимо по трасі, щоб встигнути зайняти вогневу до призначеного часу. З кузовами, під зав’язку набитими снарядами і зарядами, поверх яких ще розміщується бойова обслуга цих самих гармат. Мчимо по темній заледенілій зимовій дорозі. Але, як на зло, сьогодні треба бути не на звичній нашій вогневій, а ще далі — за залізничний переїзд паралізованої горлівської гілки.

Цю вогневу комбат разом зі старшим офіцером батареї вибрали напередодні ввечері по карті і за давньою звичкою. Виходячи з бойового наказу і заданого району цілей.

Про всяк випадок попросили «Шеву», напівсоба другої батареї, з’їздити подивитися, що там і як. Щоб дарма самим не їхати.

«Шева» і «Гера», два заступники командира другої батареї, мали в нас репутацію трохи нетямущих, але перспективних офіцерів. Утім, тоді особливого вибору не було. І кожен, хто володів артилерійськими знаннями, був в АТО на вагу золота.

Ось уже і наш переїзд. Ми майже біля мети. Дамо газу на радощах ще. Хей-я! Йу-у-у-у-у-ху!

Капець. Просто немає слів. «Паразит» «Шева» полінувався сходити за переїзд, подивитися обстановку. Справедливо розсудивши, що вона така сама, як і з його цього боку.

Це просто неймовірно. У це складно повірити. Щось подібне ми бачили тільки в диснеївських різдвяних фільмах-казках. З одного боку переїзду легка поземка й іній, а з другого — лежить глибокий сніг. І ми з ходу колоною влітаємо в цю сніжну німотність. Стати на землю не можливо. Ноги глибоко провалюються в замети. Тьмяне ранкове світло крізь волохаті лапи ялин похмуро і чарівливо освітлює ці зимові пишноти. Приголомшлива декорація для будь-якої зимової казки.

І вже зовсім зайва несподіванка для гаубичної артилерійської батареї 2А65 «Мста-Б», яка, не доїжджаючи кількасот метрів до пункту призначення, опиняється у глибокій сніговій пастці.

Як так? Адже ніде на всьому нашому шляху взагалі практично не було снігу! Таке враження, що його тут зібрали з усього Донбасу за кілька років.

Ми всі в легкому заціпенінні і майже по пояс у снігу. Ще й до всього, Саша Гуцов («Ластівка»), один із найкращих і найдосвідченіших водіїв батареї, завжди спокійний і стриманий, вилетів гарматою з дороги в замет. Абсолютно не його вина. Дорогу і замет не було видно взагалі. Просто його тягач ішов першим. Спроби витягти гармату на дорогу тягачем нічим хорошим не закінчуються. КамАЗ безпорадно ковзає і заривається ще глибше. Ми потроху виходимо із заціпеніння. Ясна річ, зриваючись один на одному.

«Гілки, гілки треба під колеса нарубати! Де наша сокира?» — кричить хтось із нашого тягача.

«У першої обслуги. Вони вчора брали», — до деяких поступово повертається пам’ять після снігового потрясіння.

«То якого хера вони досі не віддали! Гей, барабани! У вас буде коли-небудь свій шанцевий? Або хоча б звичка повертати речі вчасно?» — вихід зі ступору і пошук конструктиву супроводжується взаємними безпідставними претензіями.

Ми відчіплюємо першу гармату від тягача, збираємося усіма обслугами і намагаємося витягти її із замету.

Колективна бурлацька праця при цьому супроводжується відповідними вигуками. «Нумо! Нумо ще раз! На мене! Різкіше! Вище, вище беріть!»

Якоїсь щасливої миті гармата, почасти завдяки і почасти всупереч нашим зусиллям, опиняється на рівній і твердій поверхні дороги.

«Ластівка» в цей час зумів не тільки вибратися з колії, а й розгорнути тягач, щоб зручно було причепити гармату.

Про те, щоб зайняти обрану вогневу, не може бути й мови. Треба вибиратися назад за переїзд. Тягач нашої гармати не встиг з’їхати в кювет. Треба тільки акуратно і чітко розвернутися з причепленою гарматою. Трохи в цьому плані допоміг «Ластівка», накатавши і наїздивши твердий ґрунт.

«Максе, зможеш розвернутися як «Ластівка»? Бачив, як він це зробив?» — запитую я у «Грека».

І несподівано легко він робить доволі складний розворот на вузькій ділянці твердого ґрунту.

Решта гармат не так глибоко в’їхали в «зимову казку». І ось наша колона стоїть уже за переїздом, у протилежному напрямку, тому, куди ми так стрімко мчали. Ми витратили багато часу і сил. І зараз ми дійсно у страшному цейтноті.

У цій ситуації комбат вирішує висуватися на найближ чу нашу вогневу і розгортатися там. Ми встигаємо доїхати і починаємо готувати позицію. Трохи бентежить тільки один факт — наша батарея вже була тут раніше і потрапила тут під обстріл. Тому спочатку і не планували сюди їхати. Але примхлива донецька зима внесла свої корективи в наші плани.

«Скільки огірків на ґрунт?» — запитуємо в соба, яку кількість снарядів необхідно вивантажити з тягача біля гармат.

«Всі, — незворушно підтверджує лейтенант Яковенко — І будьте готові відразу ж оперативно організувати підвезення і розвантаження бк».

Зазвичай ми вивантажували на ґрунт 12 пострілів. А тут відразу ж 60 і