Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Коли довго відпрацьовуєш цілі з однієї вогневої позиції, у підсвідомість закрадається тільки одне побоювання — очікування «отвєтки». Як скоро ворог зможе обчислити наші координати і наскільки точно він завдасть свого удару у відповідь у контрбатарейній боротьбі?

Втома, біль, голод, фізичні навантаження, холод відходять на другий план. У нас немає часу і можливості приготувати для себе укриття і замаскувати вогневу. Велику кількість снарядів і зарядів треба підготувати до початку наступу. Вітя Волков дуже старається, але промерзлий ґрунт піддається з великими труднощами.

Настає час початку атаки. Іде перший залп по ворогу.

На промерзлому полі важко не ковзати, та й просто утримувати рівновагу. Не кажучи вже про піднесення і заряджання 42-кілограмових снарядів.

Але всі відчайдушно намагаються підтримувати максимальний темп стрільби. Шум, гуркіт, скрегіт, брязкіт і гул стоїть безперервний. Ми відпрацьовуємо першу ціль, і з команд, що надходять зі штабу, намагаємося вгадати, наскільки успішною була наша стрільба і як розвивається загальний наступ.

Коли працюєш на вогневій, починає проявлятися такий кураж і виділятися такий адреналін, що забуваєш про втому і не звертаєш уваги на небезпеку.

Над нашою вогневою, та й над усім донецьким степом, стоїть щільний густий туман.

Навіть наші потужні залпи не розігнали його. Туман нам на руку. Він настільки щільний, що ворог змушений відмовитися від використання безпілотників. А сама артпідготовка не вимагає особливого коригування, ми можемо спокійно накривати ціль з огляду на велику площу ураження і щільність вогню.

До того ж, у такому тумані практично не видно наших пострілів, їхній звук виходить набагато тихішим і приглушенішим. На жаль, ми тоді не знали, що цей же туман, який став для нас фактично головним маскувальним фактором, не дав можливості іншим нашим підрозділам виконати своє бойове завдання. Хтось не зміг своєчасно висунутися, хтось не зорієнтувався і заблукав у тумані, а хтось вийшов прямо на ворога і потрапив під прямий обстріл.

І, напевно, в ті моменти, коли ми щиро раділи туману, як нашому єдиному укриттю, хтось із наших десантників або мотострільців його люто проклинав.

Швидше за все, винен був не стільки туман, скільки позначилася недостатня підготовка операції, а також погана координація і взаємодія.

Ворог, безумовно, знав, що ми готуємося проявити бойову активність. Але те, що наші війська спробують докорінно змінити ситуацію, було для нього несподіванкою. Спочатку він трохи розгубився, але потім перегрупувався і став відповідати.

У нашому випадку це проявилося у відкритті артилерійського вогню у відповідь.

Начальники російської артилерії пройшли ту ж тактичну школу підготовки, що й наші командири.

Тому, не маючи у своєму розпорядженні БПЛА, росіяни по карті приблизно визначили, де може бути наша вогнева. Найімовірніше, що за залізничним переїздом. Ну не ідіоти ж ми, справді, щоб випертися на пристрелену ворогом позицію.

І ми з радістю спостерігали, як йшли снаряди ворога в район нашої невдалої вогневої. Водночас був і невеликий страх очікування, коли ворог зрозуміє, що ми насправді перебуваємо тут, і чим відповість.

До цього часу наша артилерійська наступальна операція перейшла до другого етапу.

По тому, як ми відпрацьовували рубежі, ми зрозуміли, що наші не ведуть наступ і не йдуть за нашим валом. Ми просто насипаємо і «кошмаримо» сепарів. Хоч і повизначених заздалегідь вогневих рубежах.

Відпрацювавши кілька точкових цілей, ми отримали наказ залишити вогневу і зробити переміщення. Ми поверталися не на базу, а їхали міняти на вогневу другу гаубичну батарею. Яка з раннього ранку виконувала схожі з нашими завдання загального артилерійського наступу.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

МАКСИМ ПРЕСНЯКОВ («АРТИСТ») (22.05.1986 — 18.01.2015). 93 ОМБр

На так званий «старий» новий рік бойовики в районі ДАПу посилили атаки: усі села, прилеглі до Донецька, ще дужче почали здригатися від артснарядів, а вояки прислухатися до нічних вилазок ворожих ДРГ. Не дрімали й самі — щоденно висувалися в тил до ворога. Звісно, очима кожного командира підрозділу — кожної бригади й батальйону — були розвідники: хлопці-відчайдухи, які продиралися в найнебезпечніші «зеленки» в пошуках ворожих «секретів» і опорних пунктів. Одним із таких хоробрих і зухвалих був командир розвідників 93-ї мехбригади з позивним «Артист» — капітан Максим Пресняков.

Максим Пресняков (ліворуч) із побратимами

Він виходив із завдань без втрат, бо йшов завжди першим: беріг своїх хлопців. Зрештою таким і має бути розвідник, таким  — кращим серед рівних — був Максимів підрозділ: вони одними з перших захопили ворожий «Град» і чи не першими протоптали таємну стежку до терміналу Донецького аеропорту, аби мати зв’язок із захисниками летовища. Кожне завдання «Артист» вивіряв на кілька кроків вперед. Він міг стати хорошим юристом, економістом, психологом, перекладачем чи дипломатом, бо мав до цього хист, але обрав для себе, мабуть, найчоловічішу професію — захищати батьківщину й бути в епіцентрах небезпек.

— У мене тільки одне було в думках: «Чому він? Чому мій Максимчик?» — пригадує жінка. — Я навіть плакати не могла: чоловік у сльозах, а я не плачу. А потім заключення привезли, — і той бронежилет його подов-жений і підкріплений, який він нам показував, так і не врятував він сина: осколок проліз туди, де не було захисту. Думаю, під час цього завдання він просто не встиг продумати правильний план дій, адже все відбулося миттєво: в оточення потрапили близько 70-ти бійців, і він мав прийняти рішення уже й одразу. Знаєте, на найважчі завдання Максим завжди їхав сам або першим: оцей «кажан» був для нього символом першості й нескореності, впевненості в собі й пожертви заради інших.

Так було й цього завдання: він рухався в першій машині, яка підірвалася на фугасі. За вибухом вступив ворожий гранатомет. Максим рвучко кинувся рятувати пораненого водія-механіка  — 22-річного Едуарда Панченка, і йому таки вдалося витягнути його з кабіни БМП, а тоді «Артист» почав відстрілюватися.

«Падай командир! Бо вб’є!» — кричав Едуард, який лежав поруч, уже не відчуваючи своїх ніг. Але замість того, аби рятувати своє життя і впасти, Максим сильно обійняв за плечі Едуарда й почав тягнути з епіцентру бою. Тієї ж миті впав ще один снаряд. Від його осколків і загинув «Артист». Бойовики, вочевидь, прийняли обох за мертвих, і лише невдовзі побратими змогли забрати півживого Едуарда й тіло Максима. Машина з ними вилетіла до своїх — Едуард обіймав тіло командира, який його щойно врятував ціною власного життя. Едуарда відправили до лікарні, але довелося ампутувати ногу: до нього навідувалася вагітна дружина, тішилася,