Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

У двері постукали в обід, заставши Мирослава у ліжку, звісно.

Він сам не помітив, як заснув, і перші кілька секунд після пробудження не особливо розумів, хто зчинив галас.

Розплющивши очі, Мирослав відігнав від себе залишки дивного сну, в якому Богдан стояв перед ним на колінах, просячи зателефонувати, і поплентався до дверей.

Напевно, комусь із перевіряльників знадобилося щось, припустив Мирослав, пам'ятаючи, що мешканці блоку настільки інтенсивно до нього не проривалися.

Він підтягнув джинси, розгладив футболку і крутнув замок.

– Е-е-е, – видав Мирослав, дивлячись на хлопця на порозі. Дуже модного і гарного хлопця, який не жив у гуртожитку, але наче мав знайоме обличчя. – Ви до кого?

– Привіт, Мирославе, є розмова.

Незнайомець переступив поріг, без дозволу, а Мирослав в останній момент поклав руку на одвірок, перегороджуючи шлях. Бракувало йому ще всіляких несподіваних відвідувачів у такий час.

Не відступивши, навіть коли хлопець вторгся у його особистий простір, Мирослав твердо тримав оборону. В умі він перераховував людей, які могли відправити цього персонажа до нього. Але нічого конкретного на думку не спадало.

Білецький привіт передав, чи що?

Надто вже інтелігентно виглядав цей тип у кості, помітному під пальто.

– Так, хлопче, не зли мене, – сказав той. – Я Кіра Матвєєв, напевно, ти бачив мої блоги. Я від Богдана, бляха.

– Від Богдана?

Мирослав пропустив момент, коли Кіра відштовхнув його від дверей, увійшов і закрив їх на замок. Добре хоч сусід Мирослава знову пішов до дівчини, а то перед ним розгорнулася б цікава вистава.

Мирослав і сам не знав, що від Кіри чекати. Та навряд чи він зумів приховати те, як ім'я Богдана Романова сплутало всі карти. Ще секунду тому Мирослав роздумував, як би виперти непроханого гостя зі своєї печерки, а тепер дивився на нього на всі очі, з цікавістю.

Той, до речі, також оглядався.

Мирославу стало соромно за стан кімнати, за неприбрану постіль, на якій він дві години валявся, і, звичайно, за зовнішній вигляд, він з учорашнього дня не розчісувався, що ж коїлося на голові…

– Коротше, збирайся, поїдемо до Богдана, – звелів Кіра, сівши на ліжко сусіда прямо у верхньому одязі. – Будь-ласка.

До чого незворушно він виглядав у такій безглуздій ситуації, а Мирославу суцільне «е-е-е-е» в голову приходило.

– Ні. Я не буду.

– Ти не повіриш, але я здогадувався, що так може статися, – схрестив руки на грудях Кіра. – Так от, якщо ти не поїдеш зі мною, я вийду і скажу першій-ліпшій людині, що ти гей. Як тобі таке?

– Ти зовсім ненормальний?

Почувши погрозу, Мирослав видав істеричний смішок.

– Усі геніальні люди ненормальні.

– Ти не маєш права лізти в моє життя та лякати мене такими речами.

— Ну так, не маю, але Богдан мені надто дорогий, щоб дивитися, як якийсь шмаркач псує йому життя, — озирнувся Кіра.

– Я не псую.

– Поїхали зі мною.

Мирослав махнув рукою і відвернувся.

Не так він уявляв собі знайомство з друзями Богдана, та й про його друзів не знав нічого. Він намагався викинути Богдана з голови хоча б на якийсь час, поки над ними нависала загроза викриття.

Мирослав, звісно, не тішив себе ілюзіями, що через рік чи два між ними знову щось буде, проте сам собі пообіцяв зберегти ці відносини в пам'яті. Потім, коли кожна хвилина проведеного з Богданом часу не стоятиме перед очима, змушуючи страждати від втраченого шансу.

– Якщо так переживаєш про Богдана, ти маєш знати, що мені бачитися з ним небезпечно, – зібрався з силами він.

Мирослав сів навпроти Кіри, на постіль, віддзеркаливши його позу.

– У якому сенсі небезпечно?

Говорити чи ні – Мирослав вирішував секунду. Він за ці дні вже придумав, яку версію подій розкаже Богданові, якщо той раптом якимось чином його знайде.

Розповісти Кірі?

Не проблема. Зробити це, дивлячись у вічі незнайомцю, ще легше.

Тож він зізнався.

Зізнався, що Вадим Білецький насідав на нього у пошуках компромату на Романова, а брат Богдана погрожував зіпсувати життя вже Мирославу. І по мірі того, як з язика зривалися нові слова, Мирослав відчував, що страшна туга його відпускала. Можливо навіть добре, що прийшов цей Кіра. Слухав він уважно, кивав, придивлявся, щоправда, нічого так і не запитав додатково. Навіть не поцікавився, як Мирослав взагалі втрапив у спільні справи з Вадимом Білецьким.

– Тому тобі варто піти і передати все це Богданові, щоб він теж… знав.

Всіма силами Мирослав стримувався, щоб не зробити дурість і не схопити Кіру за грудки з проханням негайно відвести його до Богдана. Такі думки в голові у Мирослава, звісно, з'являлися. Вони, як кулі, прошивали його наскрізь, нагадуючи, яким важливим став для нього Богдан за короткий строк. Він так за ним сумував, що той йому вже навіть снився.

Мирослав не пам’ятав, як колись жив без Романова поруч.

І все ж він не збирався наражати Богдана на небезпеку.

Але не очікував, що Кіра сприйме його слова як сраний жарт.

Саме це сталося.

 Кіра секунд десять показував, до чого йому, трясця, смішно.

– Що ти смієшся?

– Серйозно, в цьому річ? – витріщився на нього Кіра. – Ти хоч розумієш, що відбувається між Богданом та Білецьким? Вони ведуть війну, таку війну, коли тобі у вікно гранату кидають. І на те, щоб знайти компромат на Богдана, працюють, я гадаю, людей двадцять—тридцять. Щоправда, навряд чи вони щось знайдуть.

Мирослав згадав, як приходив до лікарні, а Богдан легковажно відмахнувся від нього, переконав, що то «випадковість».

Цікаво, він Мирослава взагалі ні в що не ставив чи оберігав?

– Я – компромат на нього.

– Може бути. Але ти і те, що не дає йому здатися. Зараз, Мирославе, йому категорично не можна здаватися, – сказав він. – Ти – це виправданий ризик, окей?