Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— Так, Японія тепер одна з провідних країн з машинобудування, — погодився Гордій.

— А в мене на цей період запланований показ, — сказала Діна. — І ми подумали, що хочемо зробити це в один день і в одному приміщенні.

— О, це цікаво! — Я насупилася, бо не дуже розуміла, до чого тут ми. — А яка тематика показу?

— Автомобілі, — відповіла жінка, щиро усміхнувшись. — Швидкість і перегони зараз багатьох приваблюють. Я вирішила свою нову колекцію присвятити саме цьому.

— Ем, вибачте, у що саме будуть одягнені моделі? У ті костюми для перегонів?

— Ох, недооцінюй мою фантазію! — Діна засміялася. — Це будуть одні з кращих жіночих убрань у стилі перегонів. Шкіряні спідниці, короткі топи, куртки, сукні... Усе в чорних, червоних та білих кольорах з номерами, як на автомобілях.

— Думаю, що це буде круто, — тихо пробурмотіла я, бо в моїй голові це досі не дуже в’язалося.

— І тут у мене з’явилася ще крутіша ідея! Уявіть, якщо цей показ буде відкривати дружина одного з найпопулярніших гонщиків!

Я трохи знервовано засміялася. Це вона про мене? Чи, може, є ще якась інша дружина гонщика?

— Як думаєш, Поліно? — спитала Діна, дивлячись на мене. — Я пропоную тобі стати однією з головних моделей на цьому показі.

— Вау! — вражено мовила я. — Це... Це так неочікувано. Я в захваті від вас і ваших показів, тому залюбки б взяла участь.

— От і чудово! Думаю, що це буде одне з найкращих шоу за останні роки.

— Безперечно! — сказав Валерій, привітно усміхнувшись. — Той автомобіль з Японії затьмарить усіх.

— О, ні! Усіх затьмарить вона! — Діна показала пальцем на мене. — Такого показу ще не було ніде у світі. Ми зробимо неможливе, Поліно.

— Уже не можу дочекатися.

Я мало не тремтіла від відчуттів, що переповнювали мене всередині. Так і захотілося радісно закричати чи пострибати навіть. Я буду головною моделлю на показі Діни Забелло. Ніколи б не могла навіть повірити в це! Я легко щипнула себе за руку під столом, щоб перевірити, чи це раптом не сон. Але ж ні! Це правда.

Валерій та Діна попрощалися з нами, а тоді попрямували до виходу. Я продовжувала сидіти на стільці, наче в якомусь трансі.

— Ей, дружино! — Гордій легко штовхнув мене своїм плечем. — Ти вже отямилася?

— У мене шок, — швидко сказала я та подивилася на нього. — Вона справді запропонувала мені відкрити її показ? Не можу повірити в це.

— То ти рада?

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотіла цього.

— Тоді я радий, що твої бажання здійснюються. Не забудь організувати святкування мого дня народження, Полінко!

— Я вже й забула про нього. Коли це воно в тебе?

— У суботу, — відповів Гордій.

— Отже, у мене ще є п’ять днів, щоб придумати щось, — сказала я, а потім раптом мені в голову вдарило усвідомлення. — Чекай! Чому це я маю цим займатися? Це твій день народження, а не мій.

— Бо ти моя дружина.

Гордій розвів руками, наче це очевидно, а я просто закотила очі.

— Звідки взагалі взялося це бажання святкувати? У тебе ж не ювілей.

— Дідусь так захотів. Сказав, що він навмисно залишився, щоб ще привітати мене з днем народження.

— Ну то хай твій дідусь й організовує святкування! — фиркнула я, склавши руки на грудях.

— Послухай, я б сам усе вирішив, але в мене на це нема часу. Ти ж розумієш, що мені треба готуватися до наступного заїзду. Ще й автомобіля нема. Дідусь не в тому віці, щоб займатися такою дурнею.

— А я в тому?

— Ти жінка, — Гордій уважно подивився на мене, — а ви любите таким займатися. Щось мені підказує, що ти навіть хочеш організувати це.

— Хочу? — перепитала я, піднявши одну брову.

— У тебе хороший смак, Поліно, чесно. І в тебе є шанс показати його не лише перед моєю сім’єю та друзями, але й перед Забелло. Тебе ж так і тягне бути миленькою та хорошенькою біля неї.

— Гаразд, — усе ж погодилася я, — але ти повинен попросити.

Гордій закотив очі та сперся ліктями на стіл. Він нахилився трохи ближче до мене, заглядаючи в мої очі.

— Будь ласка, — просто сказав він.

Я невдоволено фиркнула та похитала головою.

— Ти можеш краще, Гордюша.

— Полінко, сонечко, будь ласка, організуй святкування мого дня народження, — солодким голосом прощебетав хлопець. — Так підходить?

— Майже, — я знизала плечима. — Спробуй ще раз! Ти зможеш. Я вірю в тебе.

Гордій закотив очі (скільки він уже разів зробив це за останні п’ять хвилин?) та втомлено видихнув.

— Моя кохана дружино, — почав говорити він, — сонце мого світу, яскрава зіронько, що освітлює кожен день мого темного життя, чарівна квіточко, яка п’янить усе навколо своїм неймовірним запахом, моя Полінко, допоможи мені, будь ласочка.

Я декілька секунд здивовано дивилася на нього. Якби він по-справжньому говорив це, то я б уже давно закохалася в нього. Тільки мені не хотілося показувати йому, що його слова все ж здалися мені дуже милими.

— Мене зараз знудить, — натомість сказала я та скривилася. — Ну, гаразд! Нехай буде так. Я організую твій день народження.

— Ура! — Гордій підняв обидві руки та подивився у стелю. — Вона погодилася.

Я засміялася і сперлася щокою на руку, спостерігаючи за ним. Він теж усміхнувся мені.

— Але це ще не все.

— Ти жартуєш? Поліно, я більше не знаю ніяких милих словечок.

— Ще однієї порції тих райдужних фразочок моя психіка не витримає точно. Ти маєш нагодувати мене, бо я дуже сильно голодна.

— Як сильно? — поцікавився він, піднявши одну брову.

— Готова з’їсти тебе повністю, — відповіла я. — З кісточками.

— Боже, з ким я одружився? — пробурмотів Гордій, а я вдарила його під столом каблуком у ногу. Він сіпнувся і кинув на мене різкий погляд. — Ти лякаєш мене, Поліно. Я тепер вночі замикатиму на ключ двері у свою кімнату.

— Я їх виб’ю, Гордюша.

Я подарувала йому хижу усмішку та засміялася, згадуючи як він колись сказав мені те саме.