Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

– Ти не повинна цим перейматися.

– Я впевнена, – несподівано різко відкарбувала Рута. – Я не ламатиму своє життя, бо хтось вважає, що так буде правильно.

Мати нарешті сфокусувала на ній погляд і розчепила руки.

– Усе буде добре, не хвилюйся через батька. – Аміна намагалася натягти на обличчя маску впевненості, вдати, начебто вірить у те, що каже, та попри всі зусилля гірке переконання, що нікчемний світ так чи так її розчарує, не зникало з лиця. – Ти все правильно говориш, тобі треба зробити аборт.

«Розмовляєш зі мною, як із недорозвиненою дитиною», – образилася Рута. І прикусила зсередини щоку, щоб не озвучити цю думку.

Запала напружена тиша.

Майже хвилину Рута, опустивши очі, чекала на продовження розмови. Сподівалася, що мати говоритиме, коли піти до лікаря, порадить, що із собою взяти чи… зрештою, скаже хоча б щось! Рута не для того починала розмову, щоби просити в неї дозволу зробити аборт! Однак Аміна німувала, і врешті дівчина, змірявши матір сповненим сумніву поглядом, вийшла з кухні.

41

Увесь той день Руту діймала дратівлива неможливість сконцентруватися. Дівчина почувалася не те щоб загальмованою, а радше якось розм’яклою, ніби просиділа кілька годин у сауні. Вона намагалася читати, проте мусила відкласти книгу, не подолавши й півсторінки: не могла втримати в голові жодного речення. Рута зосереджувалася, вгризалася очима в якийсь абзац, та вже за кілька секунд після того, як переходила до наступного, не могла пригадати – хай як напружувала пам’ять, – про що читала за мить до цього.

Коли денна спека спала, головний біль відступив. Дівчина вмостилася під відчиненим вікном, заклала ноги на підвіконня й тоскним поглядом утупилася в олов’яне небо. Спогади безпорадно товклися в голові; якийсь час Руті вдавалося втримувати їх на безпечній відстані, але зрештою вони немовби продавили невидиму загату й безладним потоком вихлюпнулися у свідомість. Чорні стіни, сварка з Індією, учорашній дивний сон, невдала спроба суїциду, тест на вагітність. Від усього цього голова йшла обертом. Мозок нагадував старезну валізу, куди вона стільки часу наштовхувала різний мотлох, а та тепер розкрилася й викинула все назад.

А ще Рута почувалася покинутою. Не самотньою, не зрадженою, а саме покинутою. Якоїсь миті дівчина з подивом збагнула, як їй не вистачає виважених, сповнених спокою розмов із матір’ю. Тих розмов, у цілковиту марність яких Аміна майже повірила завдяки Рутиній демонстративній холодності та відстороненості.

Та поза тим було якесь нове, абсолютно незнайоме відчуття, і дошкуляло воно значно дужче. Мружачись на сонце, зітхаючи під хвилями тепла, що протискались крізь відчинене вікно, Рута відчувала, як у нутрощі просочується болюче розуміння власного безсилля, цілковитої неспроможності усвідомлено протидіяти бездушним і невідворотним силам, які керують реальним світом. Дівчина довго опиралася, але зрештою мусила визнати, що заспокійлива думка про те, нібито в житті завжди можна вчасно зупинитися, смикнути стоп-кран, насправді не що інше, як фікція. Суплячись, вона копирсалася у спогадах, що плавали поверхнею свідомості. Де їй було смикати той стоп-кран? Коли, проспавши перший екзамен, прибігла з Пагорба Слави? Коли мати, втішаючи Індію, наказала їй піти геть? Ще раніше, коли Григір обізвав її шльондрою? Хіба в кожному із цих випадків вона діяла неправильно? Ухвалювала хибне рішення? Що ще вона могла вчинити, щоб хоча б спробувати зарадити тому, як усе обернулося?

Намагаючись принаймні подумки впорядкувати весь той треш, який відбувся в її житті за останній місяць, Рута зрештою вперлася в епізод, який затримався у свідомості на довший час. Вечір суботи, 4 травня, у сьомому гуртожитку НУВГП. Саме тоді все почалося. Винним, певна річ, був її батько (тут нема про що сперечатися), але та вечірка стала першою ланкою в довжелезному ланцюжку подій, які завершилися спробою самогубства та її потраплянням до реанімації. Тож Рута спробувала уявити, як би все розвивалося, коли б вона відмовилася поїхати з Ларою, або забралася б з вечірки якнайраніше, або хоча б не напивалася до непритомності.

Розмите, неначе втомлене за день сонце повисло над горизонтом. Дівчина, заплющивши очі, раз по раз прокручувала в голові події того вечора й не помітила, як серед кучугури дражливих спогадів причаїлося сновидіння. Як була – на стільці, не знімаючи ніг з підвіконня, – Рута забулася в неспокійному сні…

42

…регіт. Нестримний, дикий регіт рвав на шмаття пересичену алкогольними випарами й терпким, нудотно-солодкавим димом атмосферу кімнати. Реготали всі, за винятком Рути.

«Чаю їй хтось… бляха, зробіть їй чаю із цукром!»

«І кудою ти будеш його заливати?»

Новий, іще оглушливіший спалах буйного сміху ляснув по барабанних перетинках, і Рута ледве стрималася, щоб не затулити вуха долонями.

Ніхто вже не пам’ятав, із чого все почалося. Останні дві хвилини всі висаджувалися з фарбованої білявки, яка, забившись у куток за холодильником, ніяк не могла заспокоїтися й буквально захлиналася істеричним хихотінням. На секунду чи дві бідолаха вгамовувалася, але досить було комусь просто повернути до неї обличчя, ураз спалахувала, наче полита гасом скирта, й вивергала з горлянки чергову порцію по-пташиному тріскотливого реготу. Вона не затихала вже бозна-скільки часу.

Хтось крикнув:

«Відчиніть вікно!»

У кімнаті справді було нічим дихати, проте Рута не уявляла, як це допоможе білявці.

Праворуч крізь потік шаленого іржання прорізалася чиясь удавано обурена фраза:

«Божко, що ти нам напарив? Що це, блядь, за отрава така?»

«Звичайна барижка», – Рута, не ворухнувшись, упізнала захриплий від канабісу бас Божинди.

«Яка, на хрін, барижка? – пирскав той самий голос (Артемон?). – Ти подивись, як цю клаву висадило! У неї скоро кінескоп трісне від ржаки».

Га-га-га!

Білявку можна було б назвати фігуристою – пружні, як у Джей-Ло, стегна, вузька талія, – якби не по- чоловічому грубі руки. На їхньому тлі важкі груди, що підіймалися та подриґували щоразу, коли дівчина, вирегочуючи, засмоктувала в легені крихти повітря, здавалися доволі непоказними. Бідолаху абсолютно точно звали не Клава, проте Рута, хоч убий, не пам’ятала її ім’я.

Рута якийсь час стежила за білявкою, а тоді, вилучивши момент, сторожко роззирнулася. Артемон, Рєпа, Бакай, Божинда, Панк. Поміж них незнайомі дівчата. Рута зрозуміла, що вона перебуває вві сні. Перший тип. Тобто бачить те, що відбулося. Та цього разу дещо було інакше. Рута скоса глянула на свої долоні, покрутила ними й збагнула, що не просто бачить сон, а проживає його; вона повністю контролює себе, і цього разу від початку опинилась у власному тілі.

Почервонілі очі білявки, що