Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Ранок зустрів Маргариту темними хмарами, що важко нависали над селищем, та дрібними краплями дощу, що барабанив у вікна. Як не хотілося, проте осінь вступала у свої права, огортаючи меланхолією і відчуттям безвиході. Змушувала завмирати не тільки природу, а й залишала в душі тривогу і смуток. Якраз до пари тому, що відбувалося. У житті так само тоскно, сумно та одноманітно.

Одинцова привела себе в порядок та із жалем вирішила, що сьогодні традиційну кінну прогулянку доведеться скасувати. Причина не в несприятливій погоді. Причина — Олег. Ось що, точніше хто, турбував дівчину. І чергова ймовірність зустрічі з ним. Остання розмова ставила під сумнів, що Чернишевський стримає дану раніше обіцянку приїжджати до річки впродовж декількох днів поспіль, тим паче в таку погоду, але недооцінювати його не варто. Як виявилося, ця людина багато в чому здатна здивувати. Хто знає, які несподіванки чекатимуть надалі.

— Доброго ранку, — привітав Кирило, варто було Марго ступити на поріг їдальні.

На секунди завмерла, глянула на чоловіка, що сидів на місці, прикидаючи, у якому він настрої. Пильно вивчаючи дівчину з-під лоба Рощин продовжував намазувати тост полуничним джемом. Не сказати, що злий або незадоволений — скоріше загадковий, ніби щось очікував.

— Доброго, — на видиху кинула. Намагаючись приховати хвилювання пройшла до столу і присіла по праву руку від Кирила.

— Як спалося? — відклавши ніж чоловік відкусив грінку, продовжуючи свердлити Одинцову очима.

— Нормально, — мимоволі знизала плечима та потягнулася до чайника.

Якщо відверто, спала Маргарита огидно. З вечора заснула швидко, несподівано для самої себе, намагаючись подужати чергову книгу. Подібне бувало зрідка, але вчора зморило. Переживання і роздуми зробили підступну справу. Ідилія в царстві Морфея тривала недовго. Більшу частину ночі плелися невиразні, незрозумілі сни.

Навколо гриміли постріли, від яких намагалася втекти та сховатися. Бігала, немов мінним полем, де один невірний крок — вибух. Швидкоплинні шматочки минулого життя… Інанна. Знайомі до дрібниць стіни персонального пекла. Страшні обривки першого та останнього дня в золотій клітці. Знову вибух. А потім… тиша. Така нереальна. Буквально приголомшлива. Така бувало хіба що після смертельних боїв, у яких свідомо вигравала дама в чорному плащі з величезною косою. Для повноти картини не вистачало каркання ворон.

Після — образ чоловіка, що схилився навпочіпки. Смутно знайоме обличчя і небесні очі, які дивляться з любов’ю і жалем. Очі, яким хотілося довіритися. І крик. Гучний, пронизливий. Начебто з вуст самої Маргарити, але збоку. Від маленької дівчинки, що з кожним разом сильніше й сильніше тягнула незнайомця з добрими очима за поли піджака і благала про одне: «Не йди! Будь ласка, не йди. Татко…» Татко? Розібратися до кінця не вийшло. Картинка змінилася не менше дивовижною.

Марго одна посередині величезної галявини, швидко оглядалася, намагаючись зрозуміти, куди йти далі. Й ось воно — порятунок. Кирило. Тихий поклик за спиною. Обернулася — Олег. Дрібне тремтіння накрило з головою. Дівчина не розуміла, що робити. Тим часом між чоловіками з’явився широкий канат, який кожен норовив перетягнути на себе. Разом із Маргаритою. Здається, це тривало нескінченно. Вона крутила головою. Секунда й канат порвався, разом із потаємними струнами душі. Прийшов порятунок — пробудження від божевільного, безглуздого кошмару…

Здригнувшись, Одинцова пролила каву. Зиркнула на Кирила, що з німим питанням підняв брову. Спішно відставила від себе нещасний чайник і, стиснувши пальцями скроні, втупилася на величезну коричневу пляму, що розпливалася білосніжною скатертиною. Маргариті здавалося, що давно позбулася нічних кошмарів. Виходить, одних здихалася, а на зміну прийшли нові. Відтепер у них був присутній Олег і дивний чоловік, що називався майже забутим словом «тато».

— Щось трапилося? — стурбовано уточнив Рощин. — Марго, ти в порядку?

— Апетиту немає, — насилу вичавила, побоюючись глянути на Рощина.

— Людмила Михайлівно! — заревів чоловік, повертаючи в реальність. Коли економка з’явилася в їдальні, попросив: — Можете прибирати. І скатертину замініть.

Не встигла жінка починати виконання наказу, а Маргарита заперечити, піднявся. Потягнувши дівчину за руку змусив встати. Заперечувати не було ні сил, ні бажання. Маргарита слухняно пішла за Рощиним до кабінету.

— Нічого не хочеш розповісти? — з наскоку поцікавився, опинившись на місці.

Відпустив Одинцову, прикрив двері. Склав руки за спиною, пройшов углиб кімнати.

— Вибач, я вчора не дочекалася тебе, — опускаючись на диван пробурмотіла перше, що спало на думку.

— Всього-то? — завмерши пирхнув Рощин.

На мить прослизнула думка, що Кирило про все дізнався: про Олега, про останні зустрічі. Здавалося, у цьому не було нічого поганого — побачилася з давнім другом, не чужою, по суті, людиною, якби черв’ячок сумніву не точив зсередини, нагадуючи: Чернишевський ворог Кирила, а значить і її ворог. Напевно, її ворог.

— Я однаково пізно повернувся, — не дочекавшись відповіді відмахнувся чоловік, — Хотів поговорити, але не став будити, ти так солодко спала, — ледь всміхнувся, але очі залишалися холодними.

Маргарита видихнула з полегшенням. Навряд, дізнайся Кирило про щось, так просто залишив її сонну. Не вкривав би ковдрою, яку виявила на собі вранці. Все-таки пощастило їй із Кирилом. Він такий… турботливий?..