Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Загадка «Блакитного потяга» 📚 - Українською

Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Загадка «Блакитного потяга»" автора Агата Крісті. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 63
Перейти на сторінку:
що вам ясно, – зауважила на це Кетрін.

– Мені відомо більше, ніж ви, мадемуазель, гадаєте, – тихо зазначив Пуаро.

І відійшов із дивною посмішечкою на вустах. Сів у авто, яке стояло напоготові, та поїхав в Антіб.

А тим часом на віллі «Маріна» лакей графа де ля Роша Іполит зі своїм достоту дерев’яним обличчям був саме зайнятий натиранням хазяйського тонкої роботи столового скла. Його господар того дня подався в Монте-Карло. Суто випадково визирнувши у вікно, слуга ще здалеку вгледів відвідувача, який жваво чимчикував до парадних дверей – і то візитера такого незвичного штибу, що в Іполита, попри весь наявний у нього досвід, виникли певні труднощі з тим, як ідентифікувати його. Гукнувши свою дружину, Марі, яка саме поралася на кухні, він привернув її увагу до, як він сказав, «ce type là».[81]

– Це часом не з поліції знову? – стривожено запитала та.

– Поглянь сама, – відказав чоловік.

Марі подивилася.

– Ні, точно не з поліції, – впевнено заявила вона. – І це радує.

– Не так уже вони й потурбували нас, – промовив Іполит. – Власне, якби не попередження мсьє графа, я б нізащо не здогадався, хто той незнайомець у винарні.

У передпокої зачувся дзвінок, і слуга – у своїй показній, статечній манері – пішов відчиняти.

– Мсьє графа, на жаль, немає вдома.

Але по той бік дверей чоловічок із пишними вусами засяяв спокійною посмішкою.

– Я знаю, – сказав він на це. – Ви Іполит Флавель, чи не так?

– Правильно, мсьє, саме так мене звуть.

– А ще ви маєте дружину, Марі Флавель?

– Так, мсьє, але…

– Я хочу побесідувати з вами обома, – заявив незнайомець і спритно прошмигнув повз Іполита в передпокій. – Дружина ваша, звісно ж, на кухні. Туди я й піду, – додав він.

І перш ніж до служника повернувся дар мови, незнайомець безпомилково розшукав потрібні двері в кінці передпокою і пройшов коридором на кухню, де Марі, роззявивши рота, застигла й витріщила на нього очі.

– Voilà, – промовив той, опускаючись у дерев’яне крісло. – Я – Еркюль Пуаро.

– Так, мсьє?

– Вам незнайоме це ім’я?

– Уперше чую, – сказав Іполит.

– Дозвольте зауважити, що ви отримали погану освіту. Так звуть одного з найвидатніших мужів цього світу.

Чоловічок зітхнув і схрестив руки на грудях.

Подружжя стривожено поглядало на нього. Вони, розгубившись, не знали, що й думати про цього несподіваного та украй дивного візитера.

– Чи не бажає мсьє…? – механічно почав Іполит.

– Я бажаю дізнатися, чому ви збрехали поліції.

– Що ви, мсьє! – вигукнув служник. – Я – і збрехав поліції?! Зроду-віку я такого не робив!

Пуаро похитав головою.

– Помиляєтесь, – видобув він, – бо чинили так кілька разів. Зараз я подивлюся точніше. – Витягши з кишені записничка, вусань зазирнув у нотатки. – О так, щонайменше сім. Давайте я і вам нагадаю.

А далі тихим, байдужим голосом заходився окреслювати всі сім випадків.

Іполит помітно знітився.

– Та не про ці грішки минулого волів би я поговорити з вами, – повів далі чоловічок, – от тільки, любий мій друже, не варто заводити звичку думати, що ви розумніший за всіх. А тепер перейду до того лжесвідчення, яке мене, власне, й цікавить – вашого твердження, ніби граф де ля Рош прибув на цю віллу чотирнадцятого січня зранку.

– Але я не брехав, мсьє, це щира правда. Мсьє граф з’явився тут у вівторок зранку, чотирнадцятого числа. Адже так, Марі?

Та палко погодилась:

– О так, істинна правда. Я чудово це пам’ятаю.

– Ба, – сказав Пуаро, – а що саме ви того дня подали своєму доброму господареві на déjeuner?

– Я… – куховарка затнулася, силкуючись опанувати себе.

– Дивина та й годі, – зауважив новоприбулий, – одне запам’ятовується, а інше чомусь забувається.

Нахилившись у кріслі, він вгатив кулаком по столу, і його очі спалахнули гнівом.

– Так, так, отож я й кажу: ви брешете, гадаючи, що ніхто не дізнається. Але є двоє тих, кому все ж відомо. Еге ж, нас таких двійко. Один – le bon Dieu… – Тут він вказав рукою в небеса, а відтак, знову відкинувшись на спинку, заплющив очі й удоволено промуркотів: – … а інший – Еркюль Пуаро.

– Запевняю вас, мсьє, що ви цілковито помиляєтесь. Мсьє граф виїхав із Парижа в понеділок увечері…

– Це правда, – втрутився чоловічок, – експресом. Мені невідомо, де він перервав свою подорож. Цього ви, можливо, й не знаєте. Але мені достеменно відомо, що тут він з’явився на ранок середи, а ніяк не вівторка.

– Мсьє помиляється, – флегматично протягнула Марі.

Пуаро звівся на ноги.

– Значить, доведеться діяти за законом, – пробурмотів він. – Шкода́.

– Про що ви, мсьє? – запитала служниця, цього разу з відтінком тривоги.

– Вас посадять під арешт, затримавши як співучасників убивства місіс Кеттерінґ – тої англійської леді з потяга.

– Убивства!

Іполитове обличчя побіліло, як крейда, а коліна застукотіли, трясучись. Його дружина зронила качалку, заходячись плачем.

– Але цього не може бути… не може… Я ж думала…

– Раз ви стоїте на своєму, то нема про що говорити. Як на мене, ви обидва повелися дуже по-дурному.

Він саме розвертався до дверей, коли схвильований голос затримав його.

– Мсьє, мсьє, одну хвилиночку. Я… я й гадки не мав, наче йдеться про щось подібне. Думав… тут якась історія з дамою. Із цього приводу вже траплялися невеличкі непорозуміння з поліцією. Але вбивство – зовсім інша річ.

– Нема в мене на вас терпіння! – закричав Пуаро й, обернувшись, сердито затряс кулаком перед самим лицем Іполита. – Чи я, по-вашому, цілий день тут стирчатиму, перегавкуючись із парою ідіотів?! Мені потрібна правда! А не хочете зізнаватися – що ж, дивіться самі. Питаю востаннє: коли мсьє граф з’явився на віллі «Маріна» – зранку у вівторок чи в середу?

– В середу, – радше охнув, ніж сказав чоловік, а дружина в нього за спиною згідливо закивала.

Детектив кілька хвилин свердлив їх очима, а відтак суворо кивнув.

– Ви повелися мудро, діти мої, – приглушено видобув він. – А були за крок від серйозних проблем.

І полишив віллу, потайки посміхаючись.

«Один здогад підтвердився, – буркнув він сам до себе, – чи не спробувати щастя і з іншим?»

Була шоста, коли в номер Мірей принесли візитівку мсьє Еркюля Пуаро. Мить-другу повитріщавшись на неї, жінка нарешті кивнула. А коли ввійшов її власник, то застав танцівницю за гарячковим метанням сюди-туди по кімнаті. Вона люто напустилася на нього:

– Ну?! – закричала та. – Що?! Чого вам тепер?! Невже ви не досить помордували мене – вся ваша зграя? Хіба не змусили зрадити мого бідолашку Дере́ка? Чого ще вам треба?!

– Всього лише відповіді на одне маленьке запитаннячко, мадемуазель. Після того

1 ... 51 52 53 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Загадка «Блакитного потяга»"