Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Андрій взяв за водія одного з помічників Деканозова. Він відчував сильний біль у голові, який викликала втома. Ліки могли втамувати його, але після них заборонялося сідати за кермо. Тому досвідчений детектив вирішив не ризикувати своїм життям та життям випадкових людей на дорозі.

Вони дісталися до офісу Семена Палія за пів години. Стеценко залишив водія сидіти у машині, а сам попрямував на неофіційну зустріч. Підполковник дав йому зрозуміти, що розмова буде цілком таємною. Наче у шпигунських кіно, він надіслав майору повідомлення, пропонуючи спершу спуститися донизу на стоянку під офісом. Андрій запідозрив щось неладне, але все одно попрямував.

Авто підполковника стояло на тому ж самому місці, де він завжди ставив його на парковку. Стеценко побачив за кермом Семена Палія, тому забрав руку від пістолета і спокійно пішов до нього. Навколо не було жодної живої душі, наче всі знали, що спускатися вниз у найближчі п’ять хвилин суворо заборонено.

— Сідай і прикрий двері за собою! — наказав Палій, побачивши Андрія.

Стеценко мовчки сів поруч і подивився на знервованого підполковника.

— Одягай! — вказав Палій на чорну пов’язку.

— На очі? — запитав Стеценко. — Це що за дурниці ви придумали?

— Це не мої умови…

— Добре!

Стеценко кивнув і почав замотувати очі, щоб не затягувати час.

Палій завів автомобіль і вирушив вперед. За хвилину вони покинули стоянку, вирвавшись у місто.

Стеценко рахував повороти та відстань, але він погано розбирався у карті столиці, тому від того користі не було. Його непокоїла дивна поведінка підполковника, який завжди тримався спокійно. За десять хвилин Палій зупинився в якомусь тихому місці, де не гуділи машини.

— Тут до нас підійдуть, — попередив Палій. — Пов’язку не знімати!

— Добре, — погодився Стеценко.

За кілька хвилин відчинилися задні двері. До салону заліз чоловік із таким потужним запахом одеколону, що ним можна було тарганів травити.

— Ви шукали зустрічі зі мною? — запитав чоловік.

— Хто це? — запитав Стеценко у Палія.

— Чоловік, який знає більше за президента, — відповів Палій.

— Ви стверджуєте, що вбивця письменників один з бійців нашої служби. Це дуже серйозні звинувачення, які можуть коштувати вам кар’єри у поліції…

— Я тільки висловив підозри, зважаючи на докази! — попередив його Андрій.

— Ми чули про вас і ваш бойовий досвід, тому вирішили пояснити всю суть ситуації особисто, а не відсторонювати вас від розслідування…

— За що мене відсторонювати? — запитав Стеценко.

— Вбивця письменників занадто серйозна аномалія.

— Значить, він таки з вашої служби? — підтримав друга Палій.

— Рік тому його звільнили за станом здоров’я, — відповів чоловік.

Стеценко чудово все розумів. Навіть колишніх не звикли видавати.

— Ми змогли помітити на шиї татуювання. У вас таке ж заборонено.

Чоловік з одеколоном дослухав репліку майора, а тоді пояснив йому:

— Це дурна традиція виконавців. Під час служби їм суворо заборонено якось позначати свою причетність, але на пенсії багато хлопців роблять це, бо вже не становлять частину державної таємниці. Або стають носіями застарілих даних. Ми суворо виступаємо проти таких речей, однак не всі слухаються…

— Фон на знімкові трішки інший, ніж на вашій емблемі! — вказав Андрій.

— Це окремий спеціальний загін, який виконує виняткові завдання…

— Можете сказати, що він собою являє? — запитав Палій.

— Збір інформації на території потенційного ворога, на території держав, які можуть у майбутньому становити загрозу безпеці суверенітету України, а також аналітична робота…

Стеценко перебив, розуміючи, що йому на очі вішають ширму.

— Але основне завдання робота під прикриттям, вербування агентів та потенційна ліквідація осіб, які становлять небезпеку для суверенітету, — сказав він.

— Ви плутаєте! — заперечив чоловік. — Агентура і спецоперації за межами України наша робота, однак останнім займаються ваші друзі. Правда? — глянув він на підполковника Палія, однак той нічого у відповідь не сказав.

— Хто наш вбивця? — продовжив Андрій. — Він боєць із цього загону?

— Командир та головний аналітик, — відповів чоловік з одеколоном.

— Ніхріна собі! — відреагував Палій.

— Забезпечував вербування агентів за межами України. Його аналітична робота одна з головних складових стримування ворогів нашої держави. Агент "Кондор" один із небагатьох, кому вдавалося вербувати офіцерів Генерального штабу Мордору, тому він навіть на пенсії становить для нас інтерес…

— За що ви його списали? — запитав Стеценко.

— Не міг більше виконувати свою роботу.

— А конкретно?

— Психологічний стан. Він став одержимий роботою і часто втрачав на практиці зв’язок з реальністю. Психологи підтвердили його непрацездатність, а в нашій справі таким людям більше немає місця… Кондор сидів на важких препаратах, які забезпечували йому нормальне функціонування пам'яті. Це його вроджені проблеми і вони дали про себе знати у повній мірі.

— І ви так просто відпустили його на пенсію? — поцікавився Стеценко.

— Наше прощання вас не повинно цікавити. Кондор ніколи не вважався дурнем, але навіть наші кращі аналітики не змогли передбачити його дії.

— Ви знаєте, де він зараз? — запитав Андрій. — Його ім’я, описи та фото, ми можемо отримати, щоб пришвидшити слідство?

— Не можете! Це сувора таємниця. Якщо його впіймають і він заговорить, тоді ворожі спецслужби спробують дістати те, що у нього в голові…

— А він заговорить?

— Спіймана людина не зможе мовчати вічно. Методи є. Плюс його може образити таке ставлення і він принципово розповість чим займався до того, як пішов на пенсію. Вбивати Кондор почав через якусь образу, то чому ж тоді він не стане розповідати конфіденційну інформацію у такому стані…

— Я вас не розумію! — перебив Стеценко.

— В якому епізоді?

— То нам його не ловити? — запитав Стеценко. — Чому ви торгуєтеся?