Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

Крику такого над Дністром, буцім орда надходить.

А над сагою козаки посідали. Гадали, що скупаються, але де. Народ, як комашня, снується.

Місяць купається в ріці, над Варницею дими снуються, люди вечерю варять. Вечір тихий, повітря легке, запашне, пахне вино. Серце вискакує з грудей. Чогось чекається, чогось так хочеться, гарного і благого, для себе і для людей.

В голові ще вози торохтять, недавне минуле кривавим морем бурлить, від споминів жахливих відігнатися годі, а тут так хотілося б спокою, хоч трохи, хоч трошечки спочинку для душі.

«Де ж ви, маєві ночі, де ж ви, мрії дівочі, де ви поділися, де? Чи втопило вас море, чи зв'ялило вас горе, — грім за горою гуде. Линуть хмари, як п'яні, мовкнуть мрії рум'яні, чорна ніченька йде.»

Затягнула котрась. Примикають повіки. Дзенькнули срібні підкови, затріщав перелаз, і забреніла бандура. Зорі падуть, місяць розсипається сріблом, сонце просвітлює тебе наскрізь. Вся ти вогонь, вся жар — нема тебе, гориш… Було та прогуло…

Дністер у море біжить, дими із стріх, як з кадильниць, снуються, блимає світло у баштах бендерського замку.

На нашій, не своїй землі.

Мручкові не до мрій. Як осавула молодий, кидає собою сюди й туди. Скрізь його повно. Табором заправляє, бо люди, буцім хлопчики які, гав ловлять, а треба ж табор довести до ладу. Треба поставити варти, бо ніч, хоч коротка і ясна, так чорт не спить. Цигани, греки, волохи, вір ти їм!

А найгірше, що наші від сераскіра з гостини не вертаються. Ще чого доброго, полонять їх на замку і — цареві за великі гроші продадуть. Одної хвилини поскакав би Мручко в Бендери та, на його щастя, не треба. Здалеку чути, як грає шведська воєнна музика, а оце й яничарська капела задзвеніла, забреніла, загуділа дивними голосами сопілок, трубок, мосяжних тарілок і решітців з дзвінками. Буцім чортяче весілля надходить.

«їдуть, їдуть!» — і всякий вибігає назустріч.

Король на турецькому бахматі, гетьман у кареті, бо хворий, відділ яничарів з ними. Гарні які, здебільшого наші таки хлопці, а по-нашому не вміють. Галакають, як родовиті турки. Мручка аж нема, так пішов би до них та шарнув за сумління.

Король, як молодець, про рану буцім і забув, відживає, а гетьман, як пізньоосінній день, блага усмішка на обличчі, але в очах утома…

«Гасне», — шибнуло Мручкові крізь мозок і, щоб забути, на своїх хлопців гукає: «Чого майталаситеся, гевали гемонські, а нуте до роботи, бо ніч!» Козаки від Дністра надбігають. Приглядаються до яничарів, як до заморських звірів. Дивно їм, що можна такому й руку подать і тютюн з капшука простягнути, щоб покурив, і він не кусається. Тільки від чарки відвертаються, як від чорта.

«Такий народ», — говорить до Обидовської Мручко. Так ось і без чарки дружаться,

дарма, що не розуміють себе, бо мало хто з наших трохи по-турецькому знає, а ще менше турків по-нашому второпа.

Очима, руками, цілою поставою балакають.

Оце якийсь старезний запорожець ухопив молоденького яничарика в свої ведмежі обійми і стискає його, мне, що аж кості хрустять.

«Пусти! Задавиш, чоловіка!» — кричать йому.

«Дай же налюбуватися! — просить. — Так мені цей хлопака до вподоби припав, як мало хто, буцім це мій син, моя рідна дитина». І відскакує і випулює очі: «А, може, ти справді мій син? — кричить, — кажи, ти мій син?»

А козаки ще й підбивають його: «Твій, твій, навіть скидається на тебе, ніс напоздовж, губа напоперек, тільки горілки так дудлити не вміє, як ти.»

«Навчу його, братчики, навчу дитину рідну,» — і знову хапає яничара в обійми.

«Ось вам народ! — каже до Обидовської Мручко. — Інший то навіть умерти без жартів не вміє. Дивний народ і дивна його доля.»

«Міри в нічому не знає,» — каже Обидовська, але й сама сміється, буцім про своє лихо забула. Весело з тими людьми, самого чорта не бояться.

Мручко нахиляється до неї: «Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути…»

«Е-ге!» — крутить головою Ганна.

Для короля розбито намет, пишний дар сераскіра. Перед наметом застромлено високу жердку, сорок люда Далекарлського виросло з-під землі, як мур. їх предки ще колись за Густава Адольфа хоробро за волю Швеції бились. Не забуває їм того теперішній король.

«Позір!» — і наче в землю вросли.

Заграла трубка, гаркнули бубни і шведська хоругов, як великий птах, жовто-синіми крилами майнула над варницьким яром.

Хвилина тишини, а тоді грімке: Vivat Carolus Rex! — полетіло до грубих мурів бендерського замку й до дрімучих горбів.

«Короля сераскір на замку мешкати прохав. Казав, що в полі потрібної вигоди не має. Так король не хотів».

«Де його люди, там і він. Він так усе.»

«А як під Переволочною не так зробив, то знаєте, що вийшло?»

«З королем армія не піддалася б».

«Скорше — полягли б усі до одного.»

«Скорше…»

Військо вірило в свого короля, як у Бога.

Для гетьмана готовили нічліг на возі.

Свіжого сіна в драбини настелили, килимами вкривають, зрушують подушки. За той час гетьман на ослінчику сів, вечерю подають. Гетьман не голодний, бо їх сераскір гостив, але просить людей, щоб їли і не дивилися на його.

Рад побалакати з ними. Спитатися, що кажуть козаки, що запорожці, але видно, що він уже довго й сидіти не може. Без вітру гнеться.

Войнаровський поміг дядькові встати, присунули ослін до воза, підсадили.

Бачить це Мручко і в душі йому мулить. Показує на королівський намет і питає своїх: «Гарно, що?»

«Гарно. Так і знати, що там король», — кажуть. «А Іван Степанович?» «На возі, як на нічлігу чумак». «Зорі числить».

А Мручко тоді: «Знаєте ви що? Гадаю, що в Бендерах можна намет купить.»

«Де ж його й купити, як не в тих Бендерах?»

«Маю ще декілька дукатів, а хто з вас має, хай докине і купім».

«Авжеж купім. Чому б то й не купить Іванові Степановичеві намету?»

«Купимо Іванові Степановичеві намет».

«Хіба ж він сам собі його купить не може? Будемо воду доливать до криниці?» «Дурень ти, брате! Хай знає, що ми дбаємо про нього».

«Хай знає, хай знає!» І посипались гроші у шапку, бо як же дивитися Мручкові і його людям, як гетьман, їх рейментар, на віз, як стара баба на піч, спати лізе. «Ох, ох…»

Довгенько сидять