Читати книгу - "Дівчина друга. Притворись моєю, Єва Скайлер"

— Хотів, щоб він хоча б собі зізнався, що Яна йому як друг, щоб перестав її використовувати.                               

 — А тобі яке до того діло? — скептично поцікавився Тарас. — Він їй не зраджує, не кривдить, вони нормально живуть і жили б.                                                   

 Я розірвав серветку і відсунув від себе.                             

 — Я не знаю… просто все збіглося. Батько зі своїм весіллям… і я подумав, чому б не представити своєю дівчиною Бондар? Було б весело змусити Дена ревнувати і діяти. А можливо і Яна така ж як усі, варто трохи позалицятися і відразу забуде про свого хлопця. 

 — Ну, як? Забула? — уїдливо поцікавився друг, веселячись.                                                                                  

 — Ага… — кисло обізвався. — Як же. І знаєш… — подався вперед, кладучи лікті на прозорий скляний стіл. — Не сказати, що вона любить його, але схоже, що моральні принципи для Бондар дуже важливі. І, напевно… мене вона сприймає виключно як несерйозного бовдура, — усмішка вийшла кривою та невеселою.                                                                                  

 — Але так і є, — незворушно сказав Тарас, підносячи чашку до губ. — І що збираєшся робити далі? Продовжуватимеш бавитися чи даш Яні спокій?              

 Я важко зітхнув, запускаючи пальці у волосся.               

 — А я тепер фіг знає, що робитиму. Але, чорт забирай, як же мене бісить, що вона до Дена побігла. Дуже дратує.                                                                                           

 — Це ревнощі називається, — флегматично зауважив Тарас.                                                                                             

 Офіціантка принесла стейки, мило усміхнулась спочатку Тарасові, а потім мені, але він демонстративно відвернувся.                                               

 «Не люблю давалок…» — але ж у мене тільки такі й були, які самі падали на руки.                                                 

 — Знаєш… — прошепотів, згадуючи розмову в машині. — Коли Бондар заговорила про те, що на батьковому прийомі все закінчиться, що хоче швидше це все припинити, мені захотілося заткнути їй рота, щоб замовкла. А ще краще… зв'язати та відвезти назад до лікарні.                                                                                          

‍‌‌‌‌‌‌‌‌‌‌‌‌ — Ти хворий збоченець, — засміявся Тарас.                      

 — Я говорю про свої думки в той момент, — відмахнувся. — Зрозуміло, що не став би так робити.  Просто тепер я ніби в безвихідній ситуації. Не розумію, що робити далі.                                                                           

 — Розслабся, — хмикнув друг, взявши в руки ніж і виделку. — Ти вже і так посіяв у Яні зерно сумніву. Зрозуміло, що вона хотіла втекти від тебе подалі. Люди завжди тікають від джерела «вагання», яке змушує їх вагатися поряд з собою. Це страх перед новими почуттями. Вона зараз, як потопаючий, намагається вхопитися за рятівний круг. Тобто, за Дена.                      

 — Ти психолог чи що? — Скептично запитав я.                

 — Не я, а Діана, — друг засміявся. — Вона пів року тому проходила якісь онлайн-курси по психології, то я від неї понабирався.                                                                               

 — В тебе добре виходить. Але твоя порада така собі. Якщо я розслаблюся, то все закінчиться. Яна залишиться із Деном, а я…                                                      

 — Наберись терпіння, — порадив Тарас. — Подивися, що буде на прийомі і на місці зорієнтуєшся. Тобі б спочатку у своїх почуттях розібратися і взагалі зрозуміти, чого іменно ти хочеш від Яни.                            

 — Чого я хочу? — призадумався, дозволяючи уяві розігратися.                                                                                

 Але замість того, щоб уявити картину того, як ми з Яною займаємося коханням, мозок підкинув спогади, як ми разом проводили час: каталися на човні, їли вночі піцу, читали книгу.                                                          

 — Справа фігня… — зізнався.                                                

 — І я про це, — погодився Тарас, запихаючи в рот шматок м'яса.                                                                              

 Тяжко зітхнувши, я почав їсти, подумки погоджуючись з другом. Потрібно просто дочекатися благодійного вечора і діяти за обставинами...