Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Мій менеджер з продажів погрожував закрити мій кредит, якщо я не продам більше замовлень. Моя дружина просила грошей, щоб заплатити за продукти для себе і наших трьох дітей. Тривога охопила мене, розпач мій зростав. Я не знав, що робити. Як я вже сказав, я закрив свою фірму й відмовився від багатьох клієнтів. Тепер я був розорений. У мене не було грошей, навіть щоб заплатити за номер у готелі. Не мав і за що купити квиток додому — та я й не наважувався повернутись переможеним, навіть якби у мене і був квиток. Зрештою, по завершенні іще одного жахливого дня, я приповз у свій номер — востаннє, як я думав. Я був певен, що це кінець. Я був знесилений, знищений, не знав, куди подітися. Я не знав, чи я ще живий. Я шкодував, що взагалі народився на світ. На вечерю у мене була лише склянка молока. Фактично, навіть цього я не міг собі дозволити. Тієї ночі я зрозумів, чому люди у відчаї відчиняють вікно і стрибають. Я й сам так зробив би, якби мав мужність. Я почав думати, нащо живу, — і не зміг собі відповісти. Я не знав.

Оскільки мені більше ні до кого було звернутися, я звернувся до Бога. Я почав молитися. Я благав Його дати мені світло і розуміння, вказати дорогу у темряві, розсіяти пустку, що зімкнулася довкола мене. Я просив Бога, щоб він допоміг мені отримати замовлення на мої книги і дав мені гроші, аби нагодувати мою дружину і дітей. Після молитви я відкрив очі і побачив Біблію, що лежала на шафі у цьому самотньому номері. Я відкрив її і прочитав безсмертні слова Ісуса, що надихали безліч поколінь самотніх і стурбованих людей — слова, з якими Він звернувся до своїх апостолів, щоб утримати їх від хвилювання:

Через те вам кажу: не журіться про життя своє, що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? ...Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться.

Коли я помолився і прочитав ці слова, сталося диво: моє нервове напруження зникло. Моя тривога, мої страхи і хвилювання перетворились на зігріваючу серце мужність, надію та переможну віру.

Я був щасливий, хоча й не мав грошей, щоб оплатити рахунок у готелі. І міцно заснув — вперше за багато років звільнений від неспокою.

Наступного ранку я ледве дочекався, поки відкриються офіси моїх потенційних клієнтів. Була похмура дощова днина, та до дверей свого першого клієнта я підійшов з відчуттям оптимізму й бадьорості. Я твердо і впевнено повернув ручку. Увійшовши, я побачив потрібного чоловіка і звернувся до нього енергійно, з належною гідністю й усмішкою: „Доброго ранку, містере Сміте! Я Джон Р. Ентоні з національного видавництва юридичної літератури!“

„О, так! — усміхнувся він у відповідь, підводячись із крісла з простягнутою рукою. — Радий вас бачити. Сідайте!“

Того дня я продав більше книг, ніж за багато тижнів. Того вечора я з гордістю повертався до готелю як переможець! Я відчував себе новою людиною. Я і був новою людиною, бо мав новий переможний дух. Того дня я вечеряв не молоком. О ні, панове! У мене був стейк з гарніром. Відтоді обсяги моїх продажів просто-таки злетіли угору.

Того вечора двадцять два роки тому в техаському готелі в Амарилло я народився знову. Зовнішня ситуація того дня була такою ж, як і всі попередні тижні, але внутрішній мій світ змінився — я відчув зв'язок із Богом. Самотню людину легко перемогти, але людина, яка живе з Господньою силою, непереможна, — я певен цього, тому що побачив, як це працює у моєму власному житті».

«Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять».

Коли місіс Л.Ж. Берд з Хайленда, штат Іллінойс, зіткнулася з жахливою трагедією, вона зрозуміла, що спокій здобути зможе тільки тоді, коли уклякне на коліна і скаже: «Господи, нехай буде Твоя воля, а не моя».

«Одного вечора задзвонив телефон, — пише вона у листі, який лежить зараз переді мною. — Він продзвонив чотирнадцять разів, перш ніж я наважилася підняти слухавку. Я знала, що це телефонували з лікарні, і була налякана. Я боялась, що наш маленький хлопчик помирає. У нього був менінгіт. Йому вже давали пеніцилін, температура різко піднімалась і падала, й лікарі боялись, що може розвинутися пухлина головного мозку, — а це означало смерть. По телефону мені сказали саме те, чого я боялася. З лікарні дзвонили, щоб попередити: лікар просив нас приїхати негайно.

Можливо, ви уявляєте собі відчай, через який пройшли ми з чоловіком у приймальні. У всіх були діти, а ми сиділи там з порожніми руками, не знаючи, чи нам взагалі вдасться колись пригорнути нашого малюка. Коли нас нарешті покликали до кабінету лікаря, вираз його обличчя наповнив наші серця жахом. Його слова були іще гірші. Він сказав, що шанси нашого хлопчика — один до чотирьох. Він сказав, що можна запросити іншого лікаря для консультації, якщо ми захочемо.

Дорогою додому мій чоловік вдарив кулаком по керму і сказав: „Бетс, я не витримаю, якщо хлопчина помре“. Ви бачили, як плаче чоловік? Це дуже сумне видовище. Ми зупинили авто і, поговоривши, вирішили заїхати до церкви і помолитися. Якщо Господь захоче забрати до себе нашу дитину, ми підкоримося Його волі. Я стала навколішки і мовила зі сльозами: „Нехай буде Твоя воля, а не моя“.

Після тих слів я відчула себе краще. До мене повернулось відчуття спокою, якого я не мала вже давно. Дорогою додому я повторювала: „Господи, нехай буде Твоя воля, а не моя“. Вперше за весь