Книги Українською Мовою » 💛 Езотерика » Мистецтво сновидінь 📚 - Українською

Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мистецтво сновидінь" автора Карлос Кастанеда. Жанр книги: 💛 Езотерика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 72
Перейти на сторінку:
гадав, вона знає, що відбувається.

— Треба додати вашу сукупну фізичну масу до енергетичного тіла, — відповів дон Хуан, дивлячись їй в очі. — Величезна складність цього маневру в тому, щоб дисциплінувати енергетичне тіло, а це ви обидва вже робили. Брак дисципліни — єдина причина, через яку вам двом може не вдатися цей подвиг граничного переслідування. Часом, зовсім випадково це робить пересічна людина й опиняється в іншому світі. Але це миттєво пояснюють безумством чи галюцинацією.

Я віддав би все на світі, аби тільки дон Хуан продовжував говорити. Але він посадив нас у ліфт, і ми поїхали на другий поверх, до номера Керол, попри мої протести й раціональну потребу в знанні. Глибоко в душі, однак, моє сум’яття полягало не в браку знань — головною підставою був страх. Якимось чином цей чаклунський маневр лякав мене більше, ніж усе, що я робив до того.

На прощання дон Хуан сказав нам:

— Забудьте про себе, і вас ніщо не злякає.

Його усмішка й кивок головою були запрошенням обміркувати його слова.

Керол засміялася й почала кривлятись, імітуючи голос дона Хуана, яким він давав нам свої загадкові настанови. Її шепелявість додала трішки колориту до сказаного доном Хуаном. Іноді її шепелявість здавалася мені чарівною. Більшість часу я цього терпіти не міг. На щастя, тієї ночі її мовна вада була ледь помітною.

Ми ввійшли в її номер та присіли на край ліжка. Останньою свідомою думкою в мене було, що це ліжко — антикваріат початку століття. Не встигнувши вимовити ні слова, я опинився на якомусь дивному ложі. Керол була поряд. Вона підвелася й сіла одночасно зі мною. Ми були голі, кожен вкритий тонкою ковдрою.

— Що відбувається? — кволим голосом промовила вона.

— Не спиш? — тупо спитав я.

— Звісно, не сплю, — нетерплячим тоном відповіла Керол.

— Пам’ятаєш, де ми були? — спитав я.

Повисла довга тиша, під час якої вона явно намагалася дати лад своїм думкам.

— Гадаю, я справжня, а ти ні, — нарешті сказала вона. — Я знаю, де була до того. А ти хочеш обдурити мене.

Я ж гадав, що це саме робить вона. Вона знала, що відбувається, і або перевіряла мене, або розігрувала. Дон Хуан казав мені, що її демонами, як і моїми, були потайливість і недовіра. І зараз переді мною був чудовий приклад цього.

— Я відмовляюся брати участь у будь-якій дурні, якою ти керуєш, — сказала Керол. Вона дивилася на мене жовчним поглядом. — Я до тебе говорю, ким би ти не був.

Вона взяла одну з ковдр, які вкривали нас, і загорнулася в неї.

— Я зараз ляжу й повернуся туди, звідки прийшла, — категоричним тоном заявила вона. — А ви з нагвалем і далі грайтеся між собою.

— Ти маєш припинити цю маячню, — з натиском сказав я. — Ми в іншому світі.

Вона не звернула на мене жодної уваги й розвернулася спиною до мене, наче ображена розпещена дитина. Я не хотів гаяти увагу сновидіння на пусті суперечки про реальність. Я став досліджувати оточення. Єдиним світлом у кімнаті було місячне сяйво, що лилося крізь вікно просто перед нами. Ми були в маленькій кімнатці на високому ліжку. Я помітив, що ліжко примітивно сконструйоване: чотири товсті стовпи увігнані в землю, а рамою слугує решітка, зроблена з довгих жердин, приєднаних до стовпів. На ліжку був грубий, але досить твердий матрац. Простирадл чи подушок не було. До стін тулилися набиті мішки з рядна. Два мішки в ногах ліжка, нагромаджені один на одного, слугували драбиною, щоб видертися на нього.

Шукаючи вимикач світла, я усвідомив, що високе ліжко стоїть у кутку, біля стіни. Ми лежали головами до стіни, я — на зовнішньому боці ліжка, а Керол — на внутрішньому. Сівши на край ліжка, я збагнув, що воно, мабуть, понад три фути[5] над землею.

Керол раптово сіла й сказала, сильно шепелявлячи:

— Це огидно! Нагваль аж ніяк не попереджав мене, що я опинюсь у такому становищі.

— Я теж цього не знав, — сказав я. Хотів сказати більше й зав’язати розмову, — але моя тривога вже набула гротескових масштабів.

— Замовкни, — гримнула вона на мене. Її голос аж нетямився від гніву. — Тебе не існує. Ти привид. Згинь! Згинь!

Її шепелявість була напрочуд милою й відвертала мене від нав’язливого страху. Я струснув її за плечі. Вона закричала не так від болю, як від подиву чи образи.

— Я не привид, — сказав я. — Ми здійснили подорож, тому що об’єднали енергію.

Керол Тіґґз славилася серед нас швидкістю, з якою адаптувалася до будь-якої ситуації. Залічені секунди вона вже переконалась у справжності нашого скрутного становища й почала шукати свій одяг у напівтемряві. Я дивувався тому, що вона не боїться. Вона зайнялася тим, що вголос розмірковувала, куди б поклала свій одяг, якби лягла спати в цій кімнаті.

— Ти бачиш який-небудь стілець? — спитала вона.

Я неясно побачив купу з трьох мішків, які могли слугувати столом або високою лавою. Вона вибралася з ліжка, підійшла до нього й знайшла свій одяг і мій, охайно складений, як завжди складала вона. Керол подала мені мій одяг — мій, та не той, в якому я був кілька хвилин тому в номері Керол у готелі «Реджис».

— Це не мій одяг, — прошепелявила вона. — І водночас мій. Як дивно!

Ми мовчки вляглися. Я хотів сказати їй, що от-от лусну від нетерпіння. Хотілося ще зауважити швидкість нашого переміщення, але на той час, як я вдягнувся, спогад про нашу подорож став дуже розмитим. Я ледве пригадував, де ми були, перш ніж прокинулися в цій кімнаті. Неначе той готельний номер мені наснився. Я зробив максимальну спробу пригадати, відігнати забуття, що вже почало огортати мене. Я успішно розсіяв туман, але ця дія вичерпала всю мою енергію. Врешті-решт я став задихатися та спітнів.

— Щось майже дістало мене, — сказала Керол. Я подивився на неї. Вона, як і я, була вся в поту. — І тебе воно майже дістало. Як гадаєш, що це?

— Положення точки збирання, — з абсолютною впевненістю промовив я.

Вона зі мною не погодилася.

— Це неорганічні істоти збирають свою данину, — сказала вона, здригаючись. — Нагваль попереджав мене, що це буде жахливо, але я й не уявляла, наскільки жахливо.

Я цілковито погоджувався з нею: ми були в страшній скруті, і все ж я не міг уявити весь жах становища. Ми з Керол були не новачки, ми бачили й робили безліч речей, зокрема відверто жахливих. Але було щось у цій кімнаті-сновидінні, що лякало мене без

1 ... 52 53 54 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мистецтво сновидінь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мистецтво сновидінь"