Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

За кілька годин Боб все ж зайшов до тиру. Склавши руки на грудях і спершись плечем об стіну, він із неприхованою цікавістю спостерігав за Тео. Той вистріляв обойму, здійснюючи по два постріли в кожну мішень, вийняв її, перевірив патронник, зарядив, знову вистріляв, вийняв обойму, перевірив патронник і поклав пістолет на стіл.

— Добре, — сказала Лялечка. — Заряджай, і ще одне коло.

Тео нічого не відповів, напружив жовна і почав наповнювати обойми патронами. Повтори йому не подобалися, а різноманіття при обмеженому часовому ресурсі не світило.

Коли завершив коло, то почув за спиною знайомий голос:

— А непогано так ти його видресувала, він навіть у мішені попадає! Не в центр, щоправда, але з часом навчиться. Як гадаєш, за скільки років?

Тео обернувся, зиркнув на Боба, і той задоволено вишкірився до нього.

— Тео — здібний учень, навчиться швидко, і мова точно не про роки, але відточувати навички він буде вже після вашої поїздки на південь. До неї я хочу ознайомити його з кількома основними видами зброї, щоб він умів нею користуватися, про всяк випадок, — сказала Лялечка, також обернувшись до Боба.

— Якщо ти його хвалиш, то, мабуть, він дійсно здібний. Але, Лялечко, якщо так триватиме й надалі, я почну тебе до нього ревнувати: відколи він з’явився, ти приділяєш мені менше часу.

— Ти мене вимкнув.

— Але ж ми домовилися: я його вчу кидати ножі — ти мене пробачаєш.

— От коли навчиш, тоді й поговоримо, — вона розвернулася до столу, зібрала зброю, занесла до шафи й пішла знімати аркуші з мішенями.

— Жінки... — Боб закотив очі.

— До вечері ще довго? — поцікавився Тео, знімаючи навушники. Спостерігати за Бобовими ігрищами було цікаво, але від практичної стрільби добряче розгулявся апетит.

— Та вже. Власне, я прийшов повідомити, що Уна кличе тебе до столу, а ти тут так завзято дірявиш мішені, що я вирішив поспостерігати.

У вітальні Аян, сидячи у кріслі, із цікавістю поглянув на принесені з тиру мішені.

— Як для першого разу — непогано, — закивав він і, примруживши очі, замислено подивився на Тео, що застиг біля дверей кухні.

— Лялечка — хороший інструктор, ото і все, — гмикнув Боб, стоячи поруч із Аяном.

— Я знаю, але учень теж трапився нівроку.

— До поїздки планую навчити його ще вправлятися з гвинтівкою і бластером, — озвучила свої наміри кіборг.

— Хороший план. Бластер зайвим не буде. Все інше освоїть, коли повернемося.

— А ножі? Що з ножами? — запитав Боб.

— Ножі треба, це не обговорюється, — Аян склав мішені.

— А коли тренуватися? Доба так само двадцять чотири години, — Боб розвів руками.

— Можна зранку займатися в тирі, а після обіду кидати ножі, або навпаки, — запропонувала Лялечка.

— Ще було б добре навчити Тео битися, хоч трошки, — додала Уна, визирнувши з кухні.

— Гм... тоді після тренування з Бобом, я показуватиму йому прийоми.

— Гадаєте, мені все це знадобиться? — насторожено поцікавився Тео.

— Краще, якщо ні, але зовсім нульовим бути не варто. Ми ж їдемо не до бабусі в гості, а до контрабандистів, і веземо цінні речі.

— Досить балачок, ходімо до столу, — сказала Уна, і всі поспішили на кухню.

Після вечері Тео пішов у душ, потім — у відведену йому кімнату, у якій одразу ж і заснув. Навіть музика, що долинала від церкви «Семи див», не завадила йому провалитися до володінь Морфея, щоправда, без сновидінь.

На занятті наступного дня Тео запитав у Лялечки, чи вона полагодила шолом.

— Ні. Як не дивно, там не було що лагодити. Все працює.

— Працює?

— Боб одягав шолом з датчиками, заходив у гру, і все в нього працювало. Чому виникла проблема з дроїдом — не розумію.

— Може, сьогодні ввечері зазирнемо до відділку поліції Північної брами? — усміхнувся Тео.

— Не вийде.

— Чому?

— Аян попросив зробити кабіну на антигравітаційній платформі. Доки не закінчу, нічим іншим не займатимуся.

— Ясно.

Наступні три дні Тео минули однаково: сніданок, тренування з Бобом, потім з Аяном, обід, заняття з Лялечкою, вечеря, душ, сон. Інтенсивний графік вимотував, але він не жалівся. Розуміння того, що він має всьому цьому навчитися заради власного виживання, додавало сил, а ще... смачна, хоч і не завжди естетична їжа від Уни.

На четвертий день під час сніданку Аян запитав, чи може Тео покидати ножі сам.

— Можу. А де Боб? З ним щось трапилося?

— З ним все добре, просто сьогодні ми вирішили змінити графік: після сніданку ти поїдеш з Лялечкою стріляти за місто, а після обіду ми хочемо почати готувати товар для обміну, тому тобі доведеться тренуватися самому.

— Добре, — відповів Тео, знизавши плечима. Він би теж міг допомогти у приготуваннях, але, якщо не запропонували, то нав’язуватися не стане.

Кидати ножі у нього виходило досить добре, а вдосконалювати вміння можна й самостійно.

Вони щойно закінчили сніданок, як приїхала Лялечка на малогабаритній антигравітаційній платформі. З тиру Аян видав їй кілька валіз зі зброєю, які вона одразу ж поклала до великого металевого ящика, закріпленого ланцюгами. Туди ж поставили кілька пляшок води.

— Одягни свій костюм з «вуалі», про всяк випадок, — порадила Лялечка Тео.

— Для чого? Хіба в пустелі хтось є?

— Нема, але на виїзді є вежа з камерою. Не знаю, чи вона працює.

— Ясно. Зараз одягну.

Тео швидко побіг нагору, одягнув костюм, накинув на шию снуд, вийшов з кімнати і підійшов до дзеркала у вітальні. Дзеркало його бачило. Він покрутився перед ним, переконався, що нічого ніде не стирчить, і зібрався було йти, але його увагу привернула рамка на стіні, у якій під склом знаходилися пришпилені яскраві тропічні метелики. Він підійшов ближче, примружився, розглядаючи їх.

— Аянова покійна дружина була лепідоптерологом, — промовила Уна, вийшовши з кухні й побачивши його за цим заняттям.