Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Ресторан на краю Всесвіту 📚 - Українською

Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ресторан на краю Всесвіту" автора Дуглас Адамс. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55
Перейти на сторінку:
мільйони років! – крикнув він на прощання і засміявся.

– Добре, – сказав капітан, погідно усміхаючись, – все одно часу вистачить, щоб кілька разів прийняти ванну. Чи не подав би мені хтось губку? Я щойно впустив її, вона впала за ванну. 

РОЗДІЛ 33

Артур Дент чекав Форда за милю від галявини в гущавині лісу і надто заглибився у свої заняття, щоб помітити, як той надходить. А займався він досить дивною справою і виглядало це ось як: на широкому гладкому камені він чимось гострим надряпав великий квадрат, розділив його на сто шістдесят дев’ять менших квадратів – по тринадцять з кожного боку.

Потім він назбирав купку маленьких плескатих камінців і на кожному з них нашкрябав літери. Навколо великого каменя сиділо кілька похмурих аборигенів, які залишилися живими і яким Артур Дент намагався втовкмачити втілену в цих камінцях цікаву концепцію.

Поки що вагомих успіхів він не досяг. Його учні намагалися по черзі то спробувати камінці на зуб, то закопувати їх або жбурляти в гущавину. Та нарешті Артурові вдалося переконати одного з них покласти кілька камінців на розкреслену площину. Але це було ще скромнішим досягненням, ніж напередодні. Поряд із швидким занепадом духу в очі кидався занепад і розумових здібностей цих сіромах.

Артур зробив спробу підбадьорити їх і сам поклав кілька літер на квадрати, а потім спонукав їх, щоб вони теж доклали кілька камінців.

Однак усе йшло ні в тин ні в ворота.

Форд причаївся за сусіднім деревом і спостерігав.

– Ні, – сказав Артур одному з аборигенів, на якого накотила депресія і який змішав усі літери, – за літеру Н десять очок, але вони потроюються, і... ось дивися, я ж пояснював тобі правила... ні, ні, будь ласка, облиш цю кістку... Гаразд, давайте знову спочатку. Але цього разу постарайся зосередитися.

Форд вийшов зі сховку і сперся ліктем на дерево, а підборіддям на долоню.

– Що ти робиш, Артуре? – запитав він потиху.

Артур стрепенувся і підняв на нього очі. Ні з того ні з сього він відчув, що його заняття може здатися дурнуватим. Але він пам’ятав, що коли був дитиною, ця гра дивовижно подіяла на нього. Але у ті часи усе було інакше. Чи краще сказати: буде інакше.

– Я намагаюся навчити печерних людей грати в скребл, – пояснив він.

– Це не печерні люди, – сказав Форд.

– На вигляд вони, як печерні люди.

Форд не став сперечатися.

– Розумію, – сказав він.

– Ця робота не з легких, – втомлено сказав Артур. – Вони тільки знають, що хрюкати, але ніяк не складуть цього слова з літер.

Він важко зітхнув і випростався.

– Чого ти хочеш цим досягти? – запитав Форд.

– Ми повинні заохотити їх до розвитку! Вони повинні розвиватися! – гнівно вигукнув Артур.

Цим вигуком він хотів полегшити душу і звільнитися від гнітючого відчуття, що займається дурницями. Але даремно. Він скочив на ноги.

– Ти уявляєш, яким стане світ, якщо у ньому житимуть нащадки цих... кретинів, з якими ми прибули сюди? – сказав він.

– Ти запитуєш, чи я уявляю? – запитав Форд, піднімаючи брови. – Нічого не треба уявляти. Ми вже все бачили на власні очі.

– Але ж... – Артур безпорадно розвів руками.

– Ми вже все бачили особисто, – сказав Форд, – і тут нічого не вдієш.

Артур спересердя зафутболив камінець.

– Ти розповів їм про наше відкриття? – запитав він.

– Гммм? – не зрозумів Форд.

– Про Норвегію, – пояснив Артур. – Про автограф Слартібартфаста у льодовику. Ти їм розповів?

– А навіщо? – запитав Форд. – Це для них не матиме жодного сенсу.

– Не матиме? – вигукнув Артур. – Як це не матиме? Ти ж чудово розумієш, що це означає, що ця планета – Земля! Це моя домівка! Я тут народився!

– Народився?

– Гаразд, я тут народжуся.

– Саме так, через два мільйони років. Чому ти їм про це сам не хочеш розповісти? Піди і скажи їм: “Ви вже вибачайте, але я тільки хотів вам сказати, що через два мільйони років я народжуся тут недалечко, за кілька миль звідси”. Знаєш, що ти почуєш у відповідь? Вони заженуть тебе на дерево і розкладуть під ним вогнище.

Артур сумно похнюпився.

– Сприймай усе так, як воно є, – порадив Форд. – Твої предки – це придурки, там на галявині, а не ці бідолахи.

Він підійшов до того місця, де мавпоподібні байдуже перебирали кам’яні літери. Він похитав головою.

– Залиш у спокої скребл, Артуре, – сказав він, – ця гра не врятує людське поріддя, бо її утворять не ці нещасні. Людство сидить зараз навколо скелі за тим пагорбом і збирається знімати документальну стрічку про себе.

Артур наморщив чоло.

– Повинні ж ми щось зробити, – сказав він.

Відчай охопив Артура, коли він усвідомив, що йому судилося навічно залишатися тут, на Землі, на Землі, яка втратила своє майбутнє у жахливій катастрофі по волі чужинців, а тепер могла втратити ще й своє минуле.

– Ні, – заперечив Форд, – ми нічого не вдіємо. Це не змінює історії Землі. Історія Землі і була такою. Подобається тобі чи ні, але олгафрінчани – це твої предки. Через два мільйони років їх знищать вогони. Історія ніколи не змінюється, події складаються докупи і тримаються разом, як фрагменти картинки-загадки. Отака ця штука, життя. Весело, правда?

Він підняв літеру Н і пожбурив її у зарості вовчої ягоди, де вона впала на голову молодому зайцеві. Нажаханий заєць вискочив зі свого сховку і щодуху помчав, не розбираючи шляху. Тут його і підстерегла лисиця. Вона з’їла свою здобич, але вдавилася заячою кісточкою і здохла на березі потічка.

Потім її змила вода.

У наступні тижні Форд Префект погамував свою гордість і вступив у дружні стосунки з дівчиною, яка працювала у відділі кадрів якоїсь компанії на Голгафрінчамі. Він дуже засумував, коли та несподівано відійшла до праотців. Напившись з озерця води, отруєної трупом лисиці. Єдина мораль, яку можна вивести

1 ... 54 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ресторан на краю Всесвіту», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ресторан на краю Всесвіту"