Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Сказавши це, Ніна підсунула англійцеві салатницю й перейшла на англійську. Кольський не міг позбутися враження, що ця жінка слово в слово повторює те саме блідому дурникові, нахабно використовуючи те, що вони двоє не можуть порозумітися.

Навіть якщо й так, то пані Ніна недовго могла насолоджуватися своєю грою, бо з’явився Корсак, який прекрасно володів як англійською, так і польською мовою. Підозри Кольського щодо готелю здалися правильними, адже Корсак прийшов у тому ж спортивному одязі, в якому він був вранці на площі Наполеона. Він вибачився за свою зовнішність і, поперемінно стріляючи з Ніною жартами, їв із вовчим апетитом. Він, здавалося, був у чудовому настрої, але через деякий час Кольський зауважив, що капітан з відкритою неприязню поглядає на англійця. Він звертався до нього дуже рідко, відповідаючи на його запитання коротко й недбало, з непривабливим виразом обличчя. У якийсь момент, коли містер Хоу був зайнятий розмовою з Ніною, капітан пробурмотів до Кольського, що сидів поруч:

– Звідки взялася ця англійська інфузорія?

Кольський ледь знизав плечима.

– Поняття не маю. Вперше бачу.

Завжди пильна Ніна почула і пояснила:

– Містер Хоу відвідує Польщу. Це дуже приємний юнак, хоч і трохи манірний.

Корсак нахмурився.

– Так, досить манірний у тій безцеремонності, з якою леститься до вас.

– Ах, яка фраза, капітане!

І додала англійською:

– Капітан вважає, що у вашому кокетуванні багато безцеремонності.

– Це правда, – підтвердив англієць. – Безцеремонність у цьому випадку – моя маска. Якби я хотів довести своє кокетство до рівня обожнюваності, яку маю для вас, я став би смішним для навколишнього оточення через надмірну запопадливість та відданість.

Кольський нічого не розумів. Зрештою, він не припускав, що у словах англійця міг бути якийсь надзвичайний зміст, але те, як юнак дивився на Ніну, могло викликати серйозні побоювання. Так дивитися на жінку має право лише чоловік, який тісно позв’язаний з нею і між ними існує повна довіра.

Каву подали у холі. Тут капітан уже зовсім не приховував свою антипатію до англійця. Навіть щодо Ніни він став холодним і зухвалим. Розмовляв лише з Кольським, розмовляв дуже щиро, наче цією сердечністю хотів підкреслити різницю, яку він робить між собою та рештою товариства. Кольський цим був приємно здивований і сам пильніше придивлявся до містера Хоу.

Близько одинадцятої Корсак підвівся з явним наміром попрощатися з господинею. У його гордовито зведеній голові й усій поставі було щось, ніби як ображена гідність.

– Залишайтеся тут, – надзвичайно теплим і м’яким тоном сказала Ніна. – Зрештою, ваш поїзд вирушає лише о пів на першу.

– Щиро вам дякую, але я хотів би ще з деким побачитись. Ще маю вирішити певні справи.

– Будь ласка, залишайтесь, будь ласка, – повторила вона таким прохальним тоном і так поглянула, що кров вдарила Кольському в обличчя, а молодий англієць демонстративно потягнувся до журналу на столику поряд і почав його роздивлятися.

Після довгого мовчання капітан нарешті сказав:

– Ну якщо ви так бажаєте…

Він здався, сів і, компенсуючи свою різкість гумором, додав:

– Але за це вимагаю оплати у вигляді чашки кави.

– Отримаєте її негайно, – сказала Ніна і встала, щоб наповнити його чашку.

У Кольському все кипіло. Якщо він не зірвався відразу, то це лише тому, що не хотів виглядати смішним. Однак тепер йому все вдалося скласти в голові, увесь сценарій свого виходу. Отже: він погляне на годинник, скаже: «Я заздрю вам, що ваші обов’язки не змушують вас залишати таке гарне товариство, я ж, на жаль, мушу бути в клініці. Це доля лікаря», потім встане і попрощається.

Йому вдалося виконати лише перший пункт своєї програми, адже коли він дістав годинник, пані Ніна з чарівною посмішкою звернулася до нього:

– Ах, любий докторе, зовсім забула. Мій чоловік сьогодні надіслав деякі документи, які стосуються клініки, і попросив передати вам. Вони, здається, лежать у кабінеті на письмовому столі. У синьому конверті. Знайдете?

Вибитий з програми, Кольський відкашлявся і встав.

– Припускаю, що знайду.

Коли він зник у дверях вітальні, за якою був кабінет, пані Ніна вибачилася перед іншими гостями по-англійськи:

– Я не впевнена, що він знайде. Я, здається, сховала це в шухляду. Панове, вибачте. Один момент.

Вона швидко пройшла через вітальню. У кабінеті застала Кольського, який марно шукав на столі синій конверт.

З жестом втоми і благанням про змилування Ніна простягнула до нього руки:

– Не йди. Не залишайте мене з ними. Вони обоє закохані в мене, може дійти до скандалу.

Кольський суворо подивився на неї:

– Вони тебе, ти їх, хоча мені дуже важко визначити, кого кохаєш ти.

– Не знаєш, кого? – запитала вона, примружуючи очі.

Перш ніж він зміг відступити, Ніна закинула йому руки на шию й обсипала поцілунками.

– Ось кого… Ось кого… Ось кого… – повторювала вона пошепки. – Я хотіла тебе покарати за твої гидкі підозри і не розмовляти з тобою тиждень. Але я просто слабка жінка. Я вже сьогодні зателефонувала. А завтра… завтра я приїду до тебе у звичний час… А зараз я прошу тебе, йди до них і якось займися ними. Я ж не можу допустити до того, щоб у моєму домі, домі мого чоловіка, стався бешкет. Це б мене скомпрометувало. Сам розумієш. І я маю право просити тебе про допомогу. Пам’ятай: ти єдина людина, яку я можу попросити про допомогу. Ти ж мені не відмовиш у цьому, правда? Йди, йди до них…

Коли Кольський завагався, додала:

– Мені потрібно підмалювати губи і поправити волосся після цих поцілунків. І трохи охолонути. У мене, певно, плями на обличчі.

Кольський, проходячи через неосвітлену вітальню, думав: «Або вона є дияволом лукавства і розпусти, або надзвичайний збіг обставин постійно говорить проти неї».

Всупереч очікуванням у холі він застав обох чоловіків, які були зайняті мирною бесідою. Мабуть, культура бути в товаристві і добрі манери взяли гору над взаємною неприязню.

«Якби вони знали, – думав Кольський, – що те, за що вони борються між собою, належить мені!..»

Він не закінчив цієї думки, бо Ніна повернулася. Зав’язалася досить жвава розмова по-англійськи, в якій Кольський, зрозуміло, не брав участі.

В якийсь момент Ніна подивилась на годинник і сказала:

– Ну, вже тепер я вас не затримую. У містера Хоу тут своя машина, і він настільки люб’язний, що відвезе вас, панове.

– Шкода, я не можу скористатися цією люб’язністю, – з посмішкою відповів капітан. – Волію перейтись. У мене ще є півгодини часу, а ніч така гарна.

Вони попрощалися з Ніною і одночасно вийшли. Перед особняком справді стояла машина англійця, який поспішно попрощався з ними. Корсак і Кольський вийшли на вулицю Вєйську і через площу Трьох Хрестів пішли у бік Братської. Йшли мовчки. Раптом капітан зупинився і, схопивши Кольського за плече, процідив крізь стиснуті зуби:

– Якби не те, що я мушу завтра з’явитися в полку, бо дав командиру слово честі, що з’явлюся, повір мені, я б бив цього жиголо, цього збоченця шпіцрутеном по губі!..

Він відпустив плече Кольського, і вони знову мовчки зробили кілька кроків.

– Чи… чи не думаєте ви, пане капітане, що… містер Хоу… – коханець пані Добранецької?

Капітан розсміявся.

– Ти чудовий хлопець! Чи я так не думаю! Це ж очевидно! Вона його коханка і, крім того, боїться його!

– Звідки