Читати книгу - "Убік"

— Просто скажи мені, — видушив із себе Джо. — Скільки ще лишилося. Сходинок.

— Шість. — Вона ковзнула повз нього, рухаючись угору, легко й безшумно. — Ні, вибач. Десять. Чи, може, дев’ять? Думаю, що дев’ять.

Джо піднявся ще на сходинку. Потім на наступну. І ще на одну. Він мовчав. Навіть не намагався дивитися. Орієнтуючись за твердою поверхнею, на яку спирався, він повз мов слимак, переходячи зі сходинки на сходинку, відчуваючи, як всередині нього зроджується своєрідне вміння — здатність точно визначити, скільки зусиль потрібно докласти, як найкраще використати ту дещицю сили, яка ще у нього лишалася.

— Ти майже нагорі, — бадьоро сказала Пет звідкись зверху. — Тобі є що сказати, Джо? Якось прокоментувати твоє велике сходження? Найвеличніше сходження в історії людства. Ні, неправда. Венді й Ел, і Еді, і Фред Зафскі здійснили його до тебе. Проте твоє — єдине, яке я бачила на власні очі.

— Чому я? — запитав Чип.

— Хотіла подивитися на тебе, Джо. А все через твою нікчемну інтрижку ще тоді, у Цюриху. Коли ти забрав Венді Райт у готель, щоби провести з нею ніч. Та сьогодні все буде інакше. Ти будеш на самоті.

— Тієї ночі я також був. Сам. — Ще один крок. Джо судорожно закашляв, і рештки сил марно скотилися краплями з його вкритого потом обличчя.

— Вона була там. Хоч і не в ліжку з тобою, але десь у кімнаті. Однак ти все проспав, — Пет засміялася.

— Я намагаюся не кашляти. — Джо здолав іще дві сходинки й зрозумів, що він уже майже нагорі. Він запитував себе, скільки часу вже тривало сходження. На це запитання він ніяк не зміг би відповісти.

Раптом Джо з жахом усвідомив, що до виснаження додався нестерпний холод. «Коли це трапилося?» — запитав він у себе. Десь у минулому. Холод проникав у нього так повільно, що до цієї миті він його не помічав. «О Господи», — подумки сказав він і несамовито затремтів. Здавалося, від цього його кістки ось-ось роз- сипляться. Холоднеча була гіршою, ніж тоді на Місяці,

набагато гіршою. Нестерпнішою навіть за той холод, що наповнив його готельну кімнату в Цюриху. То були лише передвісники лиха.

«Метаболізм, — міркував він, — це процес спалювання, така собі розжарена пічка. Коли він припиняється, життя зґасає. Уявлення про пекло помилкове. Пекло холодне. Там панує пекельний холод. Тіло означає вагу й тепло. Проте зараз вага — це та сила, якій я не можу опиратися, а тепло — моє тепло — безповоротно витікає. І воно ніколи не повернеться, хіба що я колись народжуся знову. Це доля всього всесвіту. Тож я принаймні буду не сам».

Однак він почувався самотнім. «Усе відбувається занадто швидко»,— усвідомив він. Відповідна година ще не настала. Щось прискорило цей процес, якась лиха сила сприяла йому — зі зла та цікавості. Багатолика й примхлива сутність, якій подобалося спостерігати за його муками. Інфантильна, розумово відстала істота, яка насолоджувалася тим, що з ним коїться. «Мене розчавили, як дрібну комаху, — сказав він собі подум- ки. — Наче безневинного жука, який нікому не шкодить, а просто копирсається собі в землі. Який не зміг би полетіти чи втекти. А тепер може лише спускатися крок за кроком у божевілля й розпад. У могильний світ, в якому живе та збочена істота, оточена власними нечистотами. Істота, яку ми називаємо Пет».

— А ключ у тебе є? — запитала Пет. — Від твого номера? Тільки уяви, як буде жахливо, якщо ти піднімешся на другий поверх і лише там з’ясуєш, що ключ загубився, тож до кімнати ти не потрапиш.

— Він у мене. — Джо пошукав у кишенях.

Куртка, яка тепер вже перетворилася на лахміття, злетіла з нього, і з верхньої кишені вислизнув ключ. Він упав на дві сходинки нижче. Чип не зміг би до нього дотягнутися.

— Я допоможу, — жваво сказала Пет. Метнувшись повз Джо, вона підібрала ключ й підняла його вгору, щоб роздивитися проти світла, а потім поклала зверху сходів, на перило. — Ось, забереш, коли піднімешся. Твоя винагорода. Гадаю, кімната ліворуч, орієнтовно четверті двері по коридору. Доведеться рухатися повільно, проте тобі буде набагато легше, коли здолаєш сходи. Коли не доведеться більше дертися нагору.

— Я бачу, — сказав Джо. — Ключ. І верхівку. Бачу верхівку сходів. — Вчепившись обома руками за поручень, він потягнув себе вгору і піднявся на три сходинки одним пекельним ривком, який відібрав у нього останні сили. Джо відчув, наскільки це його виснажило: вага, що тяжіла над ним, зросла, холод посилився, його тіло ще більше втратило свою життєву щільність. Проте...

Він дістався вершини.

— Бувай, Джо, — сказала Пет. Вона нависнула над ним, трохи схиливши коліна, щоб він міг розгледіти її обличчя. — Ти ж не хочеш, щоб до тебе увірвався Дон Денні? Лікар тобі не допоможе. То я скажу йому, що попросила адміністратора викликати таксі й тебе повезли до лікарні на інший кінець міста. Так тобі ніхто не докучатиме. Зможеш побути цілком на самоті. Згоден?

— Так, — відказав він.

— Ось ключ. — Пет поклала холодний металевий предмет у його долоню й зімкнула пальці руки навколо нього. — Не впадай у відчай, як кажуть тут, у 1939-му. І не бери дерев’яних п’ятаків. Тут теж так кажуть. — Дівчина легко скочила на ноги, якусь мить стояла, пильно його розглядаючи, а тоді помчала через вестибюль до ліфта. Він бачив, як Пет натискає кнопку, чекає, бачив, як розсуваються двері. Потім вона зникла.

Схопивши ключа, Джо спробував невпевнено підвестися. Напівзігнутий, він проплентався коридором, спираючись об стіну, а тоді повернув ліворуч і рушив вперед, крок за кроком, й далі шукаючи руками опору в стіні. «Темрява, — подумав він. — Світла немає». Він з усієї сили заплющив очі, потім розплющив їх і кілька разів моргнув. Піт, що котився обличчям, і досі його засліплював та пік. Джо не міг сказати, чи коридор і справді був темний, чи це згасав його зір.

Поки дістався до перших дверей, сили покинули його настільки, що знову довелося повзти. Джо