Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джозеф Антон 📚 - Українською

Читати книгу - "Джозеф Антон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джозеф Антон" автора Ахмед Салман Рушді. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 218
Перейти на сторінку:
під паркетну підлогу. Світ не вибухнув. Його син живий. Двері кімнати 101 розчахнулися. На відміну від Вінстона Сміта, йому вдалося втекти.

Це був найгірший день у його житті.

* * *

На своєму відповідачі знайшов повідомлення від письменниці Марґарет Дреббл. «Зателефонуй, якщо зможеш». І коли він зателефонував, то своїм бадьорим, діло-вим і серйозним тоном вона зробила пропозицію, настільки ж щедру, як і Дебора Роджерс. Вони зі своїм чоловіком Майклом Голройдом, біографом Літтона Стречі, Оґастеса Джона й Джорджа Бернарда Шоу, звели будинок у Порлок-Вірі на сомерсетському узбережжі. «Ми вже його закінчили, — сказала вона, — і хотіли туди переселятися, а тоді я сказала Майклові, що Салманові потрібне житло. Так що місяць-другий можеш пожити там». За такий подарунок, за нагоду залишатися на одному місці так довго він був невимовно вдячний. Упродовж одного місяця він — людина з Порлока[89]. «Дякую», — сказав він якось ніяково.

Порлок-Вір розташовувався дещо на захід від самого Порлока, такий собі крихітний закуток з кількох будинків, що виросли навколо гавані. Вкритий очеретом, диво-буди-нок виявився досить таки величеньким. Журналіст з «Нью-Йорк Таймс», який брав інтерв’ю у Дреббл десять років потому, назвав його «блумсберським видінням, утіленням примхи й досконалости, з кімнатами різних кольорів — зеленої як м’ята, рожевої, бузкової і кольору тосканської соломки — з вицвілими килимами, книжками та картинами геть усюди, куди не кинеш оком». Нема ліпшого, як опинитися в будинку з книгами. Їм з Маріан, обом письменникам, подарували дім два інші письменники, тож у цьому крилося щось надзвичайно символічно-радісне. Кімнат вистачало також і для двох офіцерів з групи захисту; водії найняли кімнати вже у селі й удавали із себе друзів, що мандрують пішки. Біля будинку ріс чудовий сад, і був він настільки відлюдним, наскільки може собі побажати людина-невидимка. Переїхав він туди в останній тиждень березня і вважав себе майже щасливим.

«Полум’я Просвітництва гасне», — сказав журналіст Ґюнтеру Ґрассу. «Але іншого джерела світла нема», — відказав він. Громадськість казилася від злости. А у своєму особистому житті, за кілька днів після прибуття до Порлок-Віра, він зіткнувся з кризою дещо іншого ґатунку. І тут не обійшлося без вогню.

Маріан на кілька днів поїхала до Лондона (щодо її пересування обмежень не існувало), де побачилася з кількома спільними друзями — Дейл, американкою, що працювала в агенції «Вайлі, Ейткен і Стоун», та його давньою приятелькою Полін Мелвілл. Він зателефонував Полін, аби дізнатися, як там усе минулося, і виявилося, що Полін перебуває в стані страшенного стресу. «Гаразд, — сказала вона, — це настільки серйозно, що таки розповім тобі все так, як нам оповіла Маріан, а чули це ми обоє з Дейл; ми — ошелешені й готові повторити її слова у її ж присутності». Маріан сказала їм, що вони з ним постійно сваряться, і що вона, Маріан, за словами Полін, одного разу «навіть побила його». Відтак вона також сказала, хоч як це дивно, що він просив Спеціальну службу «привезти йому Ізабель Аджані». Він ніколи не бачився і не розмовляв із французькою актрисою, проте недавно вона зробила жест на його підтримку, за що він їй був дуже вдячний. На церемонії вручення премії «Сезар», а це «французький Оскар», коли її вшановували як переможницю в номінації «найкраща акторка» за головну роль у фільмі «Камілла Клодель», їй надали слово, і вона в кінці свого виступу прочитала короткий текст, як вона потім зізналася, цитату з «Les versets sataniques, de Salman Rushdie». Її батько — виходець з Алжиру, з мусульманської родини, тому такий крок дався їй нелегко. У відповідь він написав їй подячного листа. Все решта, про що твердила Маріан, було чистісінької води вигадкою, до того ж вона розповідала ще й інше. «Він катує мене, — скаржилася вона Полін, — припікає мене запаленими сиґаретами». Коли Полін сказала це, він, хоч і вжахнувся спочатку, лишень вибухнув сміхом. «Але я не маю сиґа-рет, — вигукнув він, — я навіть не курю!»

Коли Маріан повернулася з Лондона до Порлока, він зіткнувся з нею у чудовій вітальні з рожевими шпалерами й великими вікнами, звідки відкривався прегарний вид на мерехтливі води Бристольського каналу. Спочатку вона просто заперечувала, що таке казала. Він назвав її брехухою. «Давай зателефонуємо Полін і Дейл і послухаємо, що вони скажуть». Тут вона схаменулася й призналася, що так, вона казала таке. Особливо його цікавило найбезсоромніше звинувачення — катування запаленими сигаретами. «Навіщо ти таке вигадала? — допитувався він. — Ти ж бо знаєш, що нічого такого навіть близько не було?» Вона сміливо поглянула йому просто у вічі. «Це метафора того, — сказала вона, — наскільки нещасною я почуваюся». В якомусь сенсі це було блискуче. У божевільному сенсі. Таке заслуговує на оплески. Він сказав: «Маріан, це — не метафора; це — брехня. Якщо ти не знаєш різниці між цими двома поняттями, то тобі треба лікуватися». Вона не мала що сказати. Пішла до своєї кімнати, де працювала, й зачинила двері.

Тепер йому треба було вибирати: залишатися з нею, незважаючи на всі її вибрики, або ж розлучатися й нести свій тягар самому.

* * *

У поліції сказали, що йому потрібне ім’я. Він мав вибрати якийсь псевдонім, «і то вже зараз», відтак домовитися з банківським менеджером про банк, який зміг би видати йому чекову книжку на цей псевдонім або ж узагалі без прізвища, а потім приймати від нього чеки, підписані цим вигаданим іменем, для оплати рахунків без розкриття його особи. Нове ім’я також мало допомогти охоронцям. Вони звикнуть до цього імени і повсякчас, хоч би де були, біля нього чи віддалік, завжди вживатимуть тільки це вигадане ім’я, аби випадково не назвати його справжнім ім’ям і в такий спосіб не виказати його місця перебування, йдучи, біжучи чи їдучи до спортзалу або супермаркету, що поблизу.

Операція з його захисту називалася «Операція малахіт». Він ніяк не міг утямити, до чого тут той зелений камінь; не знали й вони. Вони не були письменниками й походження назв їх не цікавило. Просто назва — і все. Тепер настала черга його власного перейменовування.

Його справжнє ім’я — геть нікчемне, його вже і вимовляти не можна, як те «Вольдеморт» у тоді ще ненаписаних книжках про Гаррі Поттера. З таким іменем він не міг найняти будинок чи пройти реєстрацію для голосування на виборах, бо під час реєстрації вимагають назвати домашню адресу, а це, зрозуміло, вже неможливо.

1 ... 52 53 54 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"