Читати книгу - "Джозеф Антон"

Це був найгірший день у його житті.

* * *

На своєму відповідачі знайшов повідомлення від письменниці Марґарет Дреббл. «Зателефонуй, якщо зможеш». І коли він зателефонував, то своїм бадьорим, діло-вим і серйозним тоном вона зробила пропозицію, настільки ж щедру, як і Дебора Роджерс. Вони зі своїм чоловіком Майклом Голройдом, біографом Літтона Стречі, Оґастеса Джона й Джорджа Бернарда Шоу, звели будинок у Порлок-Вірі на сомерсетському узбережжі. «Ми вже його закінчили, — сказала вона, — і хотіли туди переселятися, а тоді я сказала Майклові, що Салманові потрібне житло. Так що місяць-другий можеш пожити там». За такий подарунок, за нагоду залишатися на одному місці так довго він був невимовно вдячний. Упродовж одного місяця він — людина з Порлока[89]. «Дякую», — сказав він якось ніяково.

Порлок-Вір розташовувався дещо на захід від самого Порлока, такий собі крихітний закуток з кількох будинків, що виросли навколо гавані. Вкритий очеретом, диво-буди-нок виявився досить таки величеньким. Журналіст з «Нью-Йорк Таймс», який брав інтерв’ю у Дреббл десять років потому, назвав його «блумсберським видінням, утіленням примхи й досконалости, з кімнатами різних кольорів — зеленої як м’ята, рожевої, бузкової і кольору тосканської соломки — з вицвілими килимами, книжками та картинами геть усюди, куди не кинеш оком». Нема ліпшого, як опинитися в будинку з книгами. Їм з Маріан, обом письменникам, подарували дім два інші письменники, тож у цьому крилося щось надзвичайно символічно-радісне. Кімнат вистачало також і для двох офіцерів з групи захисту; водії найняли кімнати вже у селі й удавали із себе друзів, що мандрують пішки. Біля будинку ріс чудовий сад, і був він настільки відлюдним, наскільки може собі побажати людина-невидимка. Переїхав він туди в останній тиждень березня і вважав себе майже щасливим.

«Полум’я Просвітництва гасне», — сказав журналіст Ґюнтеру Ґрассу. «Але іншого джерела світла нема», — відказав він. Громадськість казилася від злости. А у своєму особистому житті, за кілька днів після прибуття до Порлок-Віра, він зіткнувся з кризою дещо іншого ґатунку. І тут не обійшлося без вогню.

Маріан на кілька днів поїхала до Лондона (щодо її пересування обмежень не існувало), де побачилася з кількома спільними друзями — Дейл, американкою, що працювала в агенції «Вайлі, Ейткен і Стоун», та його давньою приятелькою Полін Мелвілл. Він зателефонував Полін, аби дізнатися, як там усе минулося, і виявилося, що Полін перебуває в стані страшенного стресу. «Гаразд, — сказала вона, — це настільки серйозно, що таки розповім тобі все так, як нам оповіла Маріан, а чули це ми обоє з Дейл; ми — ошелешені й готові повторити її слова у її ж присутності». Маріан сказала їм, що вони з ним постійно сваряться, і що вона, Маріан, за словами Полін, одного разу «навіть побила його». Відтак вона також сказала, хоч як це дивно, що він просив Спеціальну службу «привезти йому Ізабель Аджані». Він ніколи не бачився і не розмовляв із французькою актрисою, проте недавно вона зробила жест на його підтримку, за що він їй був дуже вдячний. На церемонії вручення премії «Сезар», а це «французький Оскар», коли її вшановували як переможницю в номінації «найкраща акторка» за головну роль у фільмі «Камілла Клодель», їй надали слово, і вона в кінці свого виступу прочитала короткий текст, як вона потім зізналася, цитату з «Les versets sataniques, de Salman Rushdie». Її батько — виходець з Алжиру, з мусульманської родини, тому такий крок дався їй нелегко. У відповідь він написав їй подячного листа. Все решта, про що твердила Маріан, було чистісінької води вигадкою, до того ж вона розповідала ще й інше. «Він катує мене, — скаржилася вона Полін, — припікає мене запаленими сиґаретами». Коли Полін сказала це, він, хоч і вжахнувся спочатку, лишень вибухнув сміхом. «Але я не маю сиґа-рет, — вигукнув він, — я навіть не курю!»

Коли Маріан повернулася з Лондона до Порлока, він зіткнувся з нею у чудовій вітальні з рожевими шпалерами й великими вікнами, звідки відкривався прегарний вид на мерехтливі води Бристольського каналу. Спочатку вона просто заперечувала, що таке казала. Він назвав її брехухою. «Давай зателефонуємо Полін і Дейл і послухаємо, що вони скажуть». Тут вона схаменулася й призналася, що так, вона казала таке. Особливо його цікавило найбезсоромніше звинувачення — катування запаленими сигаретами. «Навіщо ти таке вигадала? — допитувався він. — Ти ж бо знаєш, що нічого такого навіть близько не було?» Вона сміливо поглянула йому просто у вічі. «Це метафора того, — сказала вона, — наскільки нещасною я почуваюся». В якомусь сенсі це було блискуче. У божевільному сенсі. Таке заслуговує на оплески. Він сказав: «Маріан, це — не метафора; це — брехня. Якщо ти не знаєш різниці між цими двома поняттями, то тобі треба лікуватися». Вона не мала що сказати. Пішла до своєї кімнати, де працювала, й зачинила двері.

Тепер йому треба було вибирати: залишатися з нею, незважаючи на всі її вибрики, або ж розлучатися й нести свій тягар самому.

* * *

У поліції сказали, що йому потрібне ім’я. Він мав вибрати якийсь псевдонім, «і то вже зараз», відтак домовитися з банківським менеджером про банк, який зміг би видати йому чекову книжку на цей псевдонім або ж узагалі без прізвища, а потім приймати від нього чеки, підписані цим вигаданим іменем, для оплати рахунків без розкриття його особи. Нове ім’я також мало допомогти охоронцям. Вони звикнуть до цього імени і повсякчас, хоч би де були, біля нього чи віддалік, завжди вживатимуть тільки це вигадане ім’я, аби випадково не назвати його справжнім ім’ям і в такий спосіб не виказати його місця перебування, йдучи, біжучи чи їдучи до спортзалу або супермаркету, що поблизу.

Операція з його захисту називалася «Операція малахіт». Він ніяк не міг утямити, до чого тут той зелений камінь; не знали й вони. Вони не були письменниками й походження назв їх не цікавило. Просто назва — і все. Тепер настала черга його власного перейменовування.

Його справжнє ім’я — геть нікчемне, його вже і вимовляти не можна, як те «Вольдеморт» у тоді ще ненаписаних книжках про Гаррі Поттера. З таким іменем він не міг найняти будинок чи пройти реєстрацію для голосування на виборах, бо під час реєстрації вимагають назвати домашню адресу, а це, зрозуміло, вже неможливо.