Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дзеленькає телефон і повертає його до реальності. Він дивиться на цифри. Розуміє, що його чекає, бо впізнає номер. Серце шалено калатає, дихати важко, раптом повітря зовсім перестає йти. Він не відповідає, телефон замовкає. Виходить з кав’ярні. Проминає доки з піднятими човнами, біля яких стоїть вітряк, потім — церкву Святого Миколая та доісторичне поселення у Верхньому Мілосі. Прямує далі. Він хоче залишитися на самоті у цю мить, мить істини, якою б та не була.
55
Він задихається, ледь переставляє ноги. Хотів пройти через кладовище в Агрільї й дістатися місця своїх колишніх розкопок з північного, безлюднішого, боку острова. Хотів... Але не так сталося, як гадалося. Ноги зовсім не несуть. Він спиняється, притуляється до скелі й телефонує слідчому. Голос слідчого невеселий; у нас погані новини для пана Дукареліса. Був знайдений труп жінки в стані пізніх гнильних змін у національному парку Парніти. Аналіз генетичного матеріалу підтвердив її ідентифікацію. На слід убивці вони вийшли після обшуку на робочому місці Антигони. Коли його викликали до слідчого, він запанікував і сам розказав усю правду, додаткового тиску не знадобилося. Убивцею виявився посильний, таємний прихильник, який лишав на столі Антигони троянди. У його заміському будинку росте чимало трояндових кущів. І справді, як підтвердив експерт-агроном, рослини хворіли на... «як ви кажете називається цей грибок? Марсоніна...» У бідаки було не все в порядку з головою. Дах поїхав, коли він потрапив до катівень за часів хунти... знаєте, фалака[41], електрошок не тільки до кінцівок, але й до статевих органів. Вийшов він звідти калікою. Після повалення режиму йому підшукали місце в музеї. У день зникнення він слідкував деякий час на своїй автівці за Антигоною. Потім, начебто випадково, зупинився поруч і запропонував підкинути до музею. Скло в автівці затоноване. Він заблокував двері і, погрожуючи ножом, відвіз жінку в закинутий будинок в селище Артемі. Там він, не припиняючи погрожувати зброєю, зґвалтував її, паралельно записуючи свої дії на плівку. Він пригрозив, що розішле відео всім: дочці, чоловіку, колегам, якщо вона відмовиться провести з ним ніч. Наступного дня він пообіцяв, що звільнить її. І справді пополудні відвіз Антигону в готель на півострові Евбея, бо вважав, що через плівку вона в його руках і не зможе зашкодити. Однак увечері жінка спробувала втекти через балкон. Тоді він її задушив. У його будинку знайшли плівку із зафільмованим зґвалтуванням. А, ті дивні дзвінки... Він заперечив, що телефонував вам. Певно, чийсь недолугий жарт, в Атенах повно ненормальних. Щодня поліція опрацьовує десятки таких скарг.
Слідчий ще раз запевняє, що йому дуже шкода. Бажає йому сил у таких час і просить якомога швидше прибути до Атен.
56
Дукареліс стає білим мов полотно. Згорблюється, наче вростає в скелю. Перетворюється на скам’янілі рештки в геологічних шарах безнадії. Його серце розбивається на тисячу шматків. Світ довкола зникає. Його накриває морок, крізь який пробивається лише легенький подув вітру. Він відчуває, як той холодить йому обличчя. Але він не може залишитися тут навічно. Він не доісторичний уламок, єдиною метою якого є свідчити через тисячоліття про своє існування. Немов зомбі, пересуваючи ноги, які не слухається, він дістається до поселення. Усі, хто трапляються йому на шляху, пане професоре, сахаються з відчуттям, що перед ними не жива людина, а привид, якась форма неживої матерії.
Господиня пансіону мете подвір’я. Він беззвучно зупиняється в неї за спиною. Вона обертається, бачить його, бляклий натяк на колишнього чоловіка, і ледь не зойкає. Безбарвний голосом він повідомляє, що йому негайно треба вирушити до Атен.
— Що сталося?
Перед нею живий мрець. Але правда в тому, що Дукареліс почав помирати задовго до сьогоднішнього дня. Він уже тривалий час припинив жити.
— Її знайшли, — вичавлює він із себе, і в’язкий клубок підступає до горла. Він хотів сказати їй, що вирішив залишитися ще кілька тижнів на острові, хотів покликати й дочку, доки в тієї не почалися заняття в університеті, та за нинішніх обставин, яке це має значення? Тому мовчить...
У її очах стоять сльози. Вихоплюється думка обняти його, приголубити. Щоб він розплакався, прихилившися до її плеча, як до доброї подруги. Не наважується.
Він нашвидкуруч збирає свої речі, розраховується. Вона не хоче брати гроші. «Не...» — збирається сказати вона, однак натомість опускає заплакані очі. Він простягає їй для потиску неживу руку, заглядає в очі востаннє і йде. Валіза стрибає по бруківці, коліщата вищать, і цей моторошний звук шириться провулком. Він не помічає Кукулеса, який поступається йому дорогою, пане професоре, щось питає навздогін. Не відповідає. Іллір виходить з кав’ярні, витираючи руки, і теж дивиться на нього. Дукареліс же дивиться на скелясту громаду Кероса й те, як по ній збігають тіні, пропадаючи в проваллі.
Човен, який учора возив його між острівцями, зараз вирушить із ним до Наксоса. Там він сяде на рейсовий корабель і дістанеться до Пірея. Ось він починає бігти, розтинаючи хвилі, лишаючи по собі танучий слід під буркотливий ритм свого старого, заіржавілого моторчика, і Дукареліс утрачає відчуття часу та будь-який орієнтир. Він не знає, чи рухається, чи стоїть на місці, відпливає чи припливає. Бачить, як над кремезним тулубом Кероса з доісторичної сутіні виникає загадкова постать Антигони і її антична усмішка. Усмішка згасає, на обличчі з’являється гримаса болю й жаху. Він уявляє, жах тих останніх хвилин в руках психопата, убивці, що дарував троянди. Він учергове виявився немічним, безсилим зреагувати, захистити тих, кого любить. Міркує, чи повинен зателефонувати Ісмені, але жене від себе цю думку. Голій правді потрібні двоє, щоб кожен витерпів убивчість її ваги. Відчуває, що Антигона все ще поряд. Бачить, як вона приміряє нову сукню, рівняє троянди у вазі, підносить до вуст келих вина. Він і зараз здатен вловити смак її губної помади. Et si tu n’existais pas / Dis-moi pourquoi j’existerais... — нашіптує про себе.
Кидає останній погляд на Куфонисі. Безплідна земля з невисокими кипарисами, жовтувата, усіяна валунами, уламками мармуру, що блищать на розпеченому сонці. Будинок, який він прагнув побудувати біля моря. Око помічає фігурку господині пансіону, яка стоїть на набережній. Вона притулила руку дашком до очей і намагається стежити за човном, який віддаляється, аж поки той не перетвориться на цятку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник однієї зради, Еміліос Солому», після закриття браузера.