Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

білі люди на кшталт Ретліффів лише на негрів можуть дивитися згори вниз. Вони не можуть змиритися з тим, що негри тепер нічим не гірші за них і нерідко значно заможніші й поважніші за них. «Бідний негр може хоч походженням виправдатися, — казала Еді. — А бідний білий не може нікого у своїх злиднях звинуватити, крім себе коханого. Але звісно, що таке їх не влаштовує. Так подумати — означає взяти відповідальність за свої лінощі й ницу поведінку. Ні, йому краще тупотіти, палити хрести і в усьому негрів звинувачувати, а не йти десь вчитися чи хоч якось над собою працювати».

Потонувши в роздумах, Іда Ру продовжила протирати плиту, хоч це й уже було зайвим.

— То по правді так було, — сказала вона. — Ті падлюки вбили міс Етту Кофі, то точно вони її в серце закололи. — Вона стулила губи, поки дрібними тісними колами протирала хромовані перемикачі конфорок. — Старенька міс Етта така праведна була, і якось-то вона цілу ніч молилася. Моя мама, вона бачить, шо вже пізно, а в міс Етти горить світло, і каже татові, шоби піднявся і сам сходив туди, постукав у вікно і спитався в міс Етти, чи не впала вона, чи не треба їй помогти встати з підлоги. А та кричить на нього «нє, дякую», вона з Ісусом ще побалакати про шось мають!

— Мені Еді казала, що одного разу…

— Так-так. Міс Етта, вона вознеслася і сидить Йому по правий бік. І мої мама з татом, і бідний мій братик Каф, шо вмер від раку. І наш маленький Робін також, десь там серед них. У Бога для всіх Його дітей місце буде. То точно.

— Але Еді сказала, що та бабця не в пожежі загинула. Еді сказала, що то через серцевий напад.

— Еді так сказала?

Коли Іда переходила на цю інтонацію, перечити їй — то тільки біду накликати. Гаррієт опустила погляд собі на нігті.

— Не в пожежі. Ха! — Іда зібгала мокру ганчірку й ляснула нею по стільниці. — Вона ж від диму умерла, хіба нє? І всі ті люди, шо кричали, штурхалися й билися, шоби вийти, так же? Вона ж старенька, та міс Кофі. Така м’якосерда, не могла вже оленину їсти чи рибу з гачка зняти. А тут приїжджають ті старі падлюки, кидають з вікна вогнем…

— А церква дотла згоріла?

— Вона там доста згоріла.

— Еді казала…

— А Еді там шо, була?

Її голос жахав. Гаррієт не сміла й слова сказати. Іда посвердлила її лютим поглядом, а тоді задерла крайку спідниці й відкотила грубу й свіжої тілесної барви панчоху, що зібгалася над коліном й була значно блідіша, ніж Ідина насичено темна шкіра. Тепер над непрозорим клубком нейлону виник п’ятнадцятисантиметровий клаптик обпеченої плоті: вона була рожева, наче недоготовлена ковбаска, блискуча й подекуди відразливо гладенька, а подекуди морхла й поорана, і шокувала як кольором, так і текстурою, на тлі приємного пригару Ідиного коліна з відтінком бразильського горіха.

— Як гадаєш, Еді скаже, шо того опіку буде замало?

Гаррієт не спромоглася на слова.

— А я лиш знаю, шо пекло мені тоді добряче.

— Болить?

— Ну, боліло, аякже.

— А тепер?

— Нє. Але деколи свербить. Ну, давай, — сказала вона панчосі, назад закочуючи її. — Лиш не біси мене. Ті рейтузи деколи просто вбивають.

— Це опік третього ступеня?

— І третього, і четвертого, і навіть п’ятого. — Іда знову засміяла­ся, цього разу радше неприємно. — Лиш боліло так сильно, шо я з півтора місяця не могла спати. Але Еді, певно, думає, шо як обидві ноги дотла не згоріли, то той вогонь не такий і гарячий був. І я гадаю, шо закон думає так само, бо нікого так за то і не покарали.

— Вони мусять.

— То хто так каже?

— Закон. На те він і закон.

— Для простих людей закон один, а для власть імущих другий.

Упевнено, як ніколи, Гаррієт заявила:

— Ні, не так. Закон один для всіх.

— То чого ті хлопи досі ходять на волі?

— Я думаю, тобі варто розповісти про це Еді, — після спантеличеної мовчанки сказала Гаррієт. — Якщо ти цього не зробиш, я сама розповім.

— Еді? — Рот Іди Ру химерно смикнувся в якійсь подобі втіхи; вона хотіла щось сказати, але передумала.

«Що? — подумала Гаррієт, в душі похоловши. — Еді знає?»

Шок і огида від цієї думки зовсім не були приховані, ніби їй над обличчям підскочила ролета. Обличчя Іди пом’якшало — це правда, з невірою подумала Гаррієт. «Вона вже розповідала Еді, Еді знає».

Проте, зовсім зненацька, Іда Ру знову перейнялася плитою.

— І чого ти думаєш, шо я маю морочити цим бардаком голову міс Еді, Гаррієт? — запитала вона спиною до Гаррієт, шалапутним і надто вже бадьорим голосом. — Вона стара пані. Ну шо вона зробить? Ноги їм потопче? — Вона гиготнула; і хоч той звук був теплим і безперечно щирим, Гаррієт це не переконало. — Поб’є їх по голові тим чорним пуляресом?

— Вона має поліцію викликати. — Чи можна уявити, щоб Еді таке розповіли, а вона не викликала поліцію? — Ті, хто це тобі зробили, мають сидіти в тюрмі.

— У