Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В цей момент в двері подзвонили. Ми з подивом поглянули один на одного і я пішла до дверей. На екрані побачила знайоме обличчя і серце моє почало битися частіше. Тремтячими руками відчинила замок.
-Привіт,-як завжди сказав Андрій,-впустиш?
-Так, проходь.-відповіла пересохшими губами. В цей момент з кухні показався Маршал. Андрій поглянув на нього, але нічого не сказав. Зате Льошка почав говорити:
-Та що ж ти будеш робити? Гром, це реально випадковість. Я вже йду, а ви тут…Ну ви зрозуміли. Мене немає…
Він швидко взувся і зник за вхідними дверима, підморгнувши мені наостанок.
Андрій ніяк не відреагував на все це. Зняв взуття і пройшов у вітальню. Як і колись, став біля вікна і дивився в нього. Я стояла і чекала що він скаже. Мовчання затримувалось, але я боялася порушити тишу. Нарешті він повернувся і ледве посміхнувся:
-Гарно виглядаєш.
-Дякую,-тихо відповіла я, намагаючись приховати тремтячі руки.
-Я сам не знаю чому приїхав. Їхав на роботу, але неочікувано опинився тут.
-Каву будеш?-запитала його.
-Ні, я вже зараз поїду. Ваше розслідування закінчилося?
-Так…
-Маршал знайшов те, що шукав?
-Знайшов.
-Це добре. Значить тепер все буде добре.
Він відійшов від вікна і попрямував до дверей. А я стояла і дивилась на нього. Потім не витримала і сказала:
-Андрій, я кохаю тебе.
Він зупинився, потім повільно повернувся і сумно посміхнувся:
-Я знаю. Адже я також кохаю тебе, але це нічого не змінить. Я не буду псувати тобі життя.-він різко повернувся і пішов до виходу. А я не витримала і закричала:
-А мене запитати ти не хочеш? Тебе не цікавить що думаю я?
-Мене цікавить все, що з тобою відбувається. Але зрозумій, ще раз я просто не переживу. Просто не зможу. А ти будеш щаслива. Пройде час і ти будеш жити повним життям, якнайдалі від усього жахіття, що переслідує мене. Прощавай, маленька.- сказав ледве чутно і вийшов із кімнати.
А я стояла, розгублено оглядаючись, почула, як грюкнули вхідні двері, і кинулась за ним, волаючи на весь голос:
- Андрій! — налетіла з розмаху на двері кімнати, сповзла на підлогу і заревіла. Била по підлозі ногами, билася головою об одвірок і кричала щось безладне, поки в двері з того боку не почали барабанити. Я підповзла на колінах і потягла ручку на себе в безглуздій надії, що він повернувся.
- Ну і видок у тебе, — похитав головою Маршал, опускаючись навпочіпки. — Виходить, він поїхав. І ти його не зупинила, а тепер б'єшся головою об стіну? Ну, що за хрінь, га? Адже казали йому, пробач ти вже себе… і у світі з'явилося б двоє щасливих людей.
- Не з'явилося б… — клацаючи зубами, пробурмотіла я.
- Що таке?
- Я без нього жити не можу, - поскаржилася я і затулила обличчя долонями.
- Ну і добре. Ти його любиш, він тебе любить, то на фіга ці шекспірівські пристрасті?
- Моє кохання для нього як зашморг на шиї, а людина народжена бути вільною. Ось він і поїхав.
Я замовкла, і Маршал мовчав, потім кивнув зітхаючи:
-Тобі видніше.
Підвівся, схопив мене за комір і поставив на ноги.
- Іди умийся.
Я побрела у ванну, довго стояла під холодним душем, а коли, абияк одягнувшись, вийшла, побачила, що Олексій, весело насвистуючи, снує в кухні, накриваючи на стіл. Основною прикрасою була півлітрівка горілки, із закуски коробка цукерок, салат із помідорів та шпроти, банка яких завалялася в моєму холодильнику.
-Сідай, — кивнув він мені. — Мав намір випити сьогодні за вдале закінчення справи, але можна і з горя напитися.
Я сіла за стіл, він розлив горілку в склянки та підняв свою. Ми випили та закусили шпротами. Льоха посміхався, розглядаючи мене, а я креслила пальцем візерунки на столі.
- Дааа… — хмикнув він хвилин за п'ять. — Сиджу на кухні і витираю соплі дівчині, що страждає, який безславний кінець колись блискучої кар'єри… Два дурні з розбитими серцями, твою матір. Слухай, а може нам відкрити детективне агентство? У мене ніколи не було партнера. Приємно, що ти баба, не виникне почуття суперництва. Подвійно приємно, що зовсім не хочеться тебе трахнути.
-Пам’ятається ти хотів…
-Коли це було?-закотив він очі.
-А пам’ятаю, я тобі замість собаки.
-Саме так, а зоофілією я не страдаю.
-Сволота ти… — зітхнула я стомлено.
- Сам знаю. З'їж цукерку… Справа не в тобі, — скривився він. — Просто мені ніхто не потрібний. У сенсі потрахатись я завжди готовий. Але в випадку з тобою це не спрацює. З тобою або один раз і назавжди, або ніяк. Гром це розуміє, тому і звалив. Одного разу я також так кохав…
-Розкажеш?
-Можливо колись. Бо вистачить однієї сопливої на цій кухні.
Я слухала його і губилася в здогадах, що я роблю в цій кухні в компанії людини, яку вважаю вбивцею. Адже я прекрасно розумію, як закінчиться життя Арні і тих, хто в нього стріляв. «Господи, — подумки благала я. - Чому все так нескладно в моєму житті? «Я тобі не сторож, – відповів Господь. - Своя голова на плечах».
-Не кисни, — перервав мої міркування Маршал. — В решті решт послухай розумну людину: не став на собі хрест. Насправді, нічого по-справжньому не закінчується. Принаймні поки ти жива. І гріхи свої безглузді спокутуєш, був би час. Згадай історію про святого Петра. «Не встигне заспівати півень, як ти тричі зречешся мене». На мою думку, звучить приблизно так. Зізнатися, в Біблії я не дуже сильний. Але точно пам'ятаю: цей хлопець зрікся Господа, простіше кажучи, зрадив його з переляку. І не один раз, а цілих три. Однак зібрався з силами й зробив те, що мав зробити: став великим апостолом і, кажуть, багато чого доброго встиг утворити. А наклади він на себе руки у великій печалі від своєї зради, як його приятель Юда, хто б на його честь став собори будувати? Тож попереду в тебе, дитя нерозумне, величезне поле діяльності. І гріхи замолиш, і Грома свого повернеш. Якщо захочеш. Це сьогодні все здається гірше нікуди, а завтра... завтра подивимося.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортуна на всю котушку, Ірен Карк», після закриття браузера.