Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Я рефлекторно заплющую очі, і шепіт стає голоснішим, обертаючись сам по собі, більше нагадуючи подув вітру, ніж розмову голосів.

Не звертаючи уваги на тягу трубки на руці, я спираюся на підлогу однією рукою й повільно піднімаюся в сидяче положення. Запаморочення кружляє в моїй голові, змушуючи мене хитатися і ледь не падати.

Коли я наважуюся знову відкрити очі, темрява сочиться на межі мого зору, але є лише одна Лурдес. Та, що на підлозі поруч зі мною.

Мовчазна. Порожня. Мертва.

Ні! Я тягнуся до неї, але цей рух занадто сильний. Чорнота піднімається вгору, як темна вода, що набухає навколо мене. Я не можу боротися з цим, я відчуваю, як ковзаю під неї, втрачаю контроль над собою.

А потім… я зникаю.

20

ЗАРАЗ

«Це останнє, що я пам’ятаю», — кажу я, мимовільно здригаючись, моє тіло притиснуте до спинки пластикового стільця за столом у загальній кімнаті.

Ріду та Максу знадобилася хвилина, щоб відреагувати на те, що я розказала, обидва потрапили в мережу моїх слів.

Рід сідає вперед. “Це все?” — недовірливо питає він. «Але це не пояснює, як ви вибралися з…»

Я зиркаю на нього. “Я вже сказала вам. Я не пам’ятаю. Зрештою все стає… фрагментованим».

По правді кажучи, той момент з Лурдес (живою? мертвою? двома?) — останнє, що я пам’ятаю, і я майже впевнена, що це сталося. У всякому разі, якась версія цього спогаду. Важливий кваліфікаційний показник. Цей фрагмент здається обґрунтованим краще, ніж багато інших спалахів. Решта… уламки. Джетси. Випадкові фрагменти зі змішаного пазлу, які можуть утворювати чи не утворювати послідовну картину, навіть якщо припустити, що я змогла б зібрати їх усі докупи. Я більше не можу сказати — якби колись могла — які з цих образів і уривків є справжніми спогадами, а які можуть бути результатом мого пошкодженого розуму (до і після поранення) і того, що було на «Аврорі».

Нічого з цього не варто згадувати Ріду Дарроу та Максу. Я сказала їм те, що вони хотіли почути, якомога докладніше.

У мене в роті пересохло від розмови, наркотиків і пам’ятного жаху. Я відчуваю, ніби, розповідаючи цю історію, я виганяла темряву з кімнати - своїм диханнямям і своїми словами. Але сутність ширяє, спостерігає та чекає. Просто зараз.

Я стискаю тремтячі руки на колінах, кістки пальців впиваються одна в одну болісним, але заспокійливим укусом. Простий рух вимагає більше зосередженості, ніж слід, але моя голова вже не така ватна, як раніше. Дія ліків зникає. Ця думка пронизує мене страхом. Я не знаю, чи хочу я бути повніше у своїй свідомості.

Але я виконала свою частину угоди і не дозволю собі піти — ні морально, ні фізично — доки не отримаю те, що мені обіцяли. Мені потрібно знати. Є хтось ще живий на «Аврорі»?

Рід посміхається мені. «Ви, здається, пам’ятаєте достатньо, щоб додати привидів і ймовірних інопланетян».

«Ви просили мою історію», — кажу я Максу крізь зуби. Він дивиться на мене, схиливши голову набік, оцінюючи, повертаючи ручку — реліквію з чорнилом усередині й металевим наконечником, напевне таку ж заборонену тут, як шпилька Ріда — знову й знову в пальцях. «Я дала її вам, навіть ті речі, які я пропустила раніше, бо знала, як вони звучатимуть…»

«Зручно нестабільно?» — запитує Рід. «Ніщо з того, що ви сказали, жодним чином не суперечить набагато ймовірнішому сценарію, що ви відповідальні за смерть вашої команди».

«Я ніколи не пропонувала іншого», — кажу я, стискаючи руки в кулаки. «Сісти на борт «Аврори» була моя ідея. Я…» Я важко ковтаю. «Я була ТЛ. І я їх підвела».

Рід драматично ляпає по столу, на його обличчі з’являється суміш огиди та тріумфу. Гучний, неочікуваний шум змушує мене та інших пацієнтів у вітальні підстрибнути. Гучні, несподівані звуки тут не є гарною ідеєю. Голови повертаються в наш бік. Віра біля «віконця» починає тихенько плакати.

“Це означає, що ваша команда слухала вас до того моменту, поки ви не пішли проти них, - каже Рід. “Поки ви не зрадили їхню довіру”.

Я напружуюсь. Тому що він правий, але не так, як він має на увазі. Якби я не була старшою, вони б усі були живі. Мої власні егоїстичні занепокоєння змусили їх убити себе і інших і привели мене сюди.

«Ви не припускаєте серйозно, що я сама собі зламала задню частину черепа», — кажу я, намагаючись стримати гнів.

«Ні, я думаю, вони намагалися зупинити вас, і ви їх убили. Ваша колишня історія та задокументована зневага до життя полегшили вам це завдання, — каже Рід, дивлячись на мене з очікуванням, наче ці слова мали запустити важіль всередині мене, витиснути довгоочікуване зізнання. «Життєздатний варіант».

Життєздатний варіант? Я могла би показати йому життєздатний варіант. У два ходи, ні, три. Нахилитися вперед, вихопити ручку з розслаблених пальців Макса, відштовхнутися від підлоги й ткнути ручкою прямо в шию Ріда Дарроу, прямо над його цупким ідеально білим комірцем.

Виникає хаос, наволо кричать інші пацієнти. Минають дорогоцінні хвилини, перш ніж співробітники зможуть витягнути його звідси, стікаючого кров’ю …

Я на мить стискаю очі. «Четверо проти одного?» — питаю, відкриваючи очі. «У вас дуже завищені уявлення про мої здібності. Я б не стала так недооцінювати свою команду».

На краєчках його рота мерехтить хитра посмішка, ніби я зізналася в чомусь важливому. “Ні. Я впевнений, що ви цього не зробили би».

Мій погляд зупиняється на ручці, яка тепер нерухома в руці Макса.

«Насправді я думаю, — продовжує Рід, — що ти плануєш…»

Макс сідає вперед. «Дякую, Клер. Я знаю, пережити це, мабуть, було важко для тебе, — каже він, різко перериваючи Ріда.

В іншій ситуації роззявлений рот Ріда міг би виглядати комічно, як у дитини, яка надто шокована, щоб спалахнути через те, що її цукерку несподівано забрали з липкої руки. Якщо це так, все одно важко не посміхнутися.

«Розкажіть про курс», — нагадую я Максу. «І спроби спілкування».

«Клер, ти не згадала про смерть містера Беренса чи містера Ясуди, того, якого ти називаєш Нісусом», — каже Макс.

«Про яку з них ти хочеш почути?» — питаю я, зітхнувши.

«Про кого з них?» питає він. “Мені потрібно…”

“Ні”, кажу я. «Яку смерть?» Я хитаю головою. «Я не пам’ятаю, що трапилося, я ж вам казала. Але в моїй голові, незалежно від того, правда це чи ні, я бачила, як вони вмирали різними способами». Мій голос ламається, незважаючи на те, що я намагаюся зберігати спокій. «Вбивають один одного. Вбивають себе. Смерть від нестачі кисню або переохолодження». Є навіть версія, де я вбила їх, накинувшись на те,