Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Кістки жіночі, — сказав я, повертаючи череп у руці. — Структура кістки надто тонка для чоловіка. Померла давно.

— Скажіть мені щось, чого я не знаю.

— Добре, — погодився я. — Для початку: її не вбили.

Це було так, ніби я припустив, що Земля плоска.

— Що?

— Це не жертва вбивства, — повторив я. — Погляньте, які пожовклі кістки. Це старе. Щонайменше чо­тири-п’ять десятиліть. Можливо, більше. Ви можете побачити, що скелет покритий якимось стабілізатором, що починає відшаровуватися. Я майже впевнений, що це лак, який не використовувався роками. І гляньте на це…

Я показав йому маленький акуратний отвір, просвердлений у маківці черепа.

— Там було якесь кріплення, щоб його можна було повісити. Найімовірніше, це скелет з якоїсь лабораторії. Або ж він належав студентові-медику. Зараз використовують пластикові моделі, а не справжні скелети, але часом і справжні трапляються.

— Це медичний скелет? — Ґарднер сердито подивився на нього. — Що, в біса, він тут робить?

Я поклав череп у валізу.

— Йорк сказав, що його батько заснував Стіпл-Гілл ще в п’ятдесяті роки. Можливо, це належало батькові. Звичайно, він досить старий.

Ґарднер роздув щоки.

— Я все одно хотів би, щоб Пол Ейвері подивився.

— Як забажаєте.

Я не думаю, що Ґарднер хоч усвідомлював приховану зневагу. Востаннє з огидою подивившись на валізу, він попрямував до сходів. Закривши кришку валізи, я рушив за ним.

— Ну що, докторе, — сказав Джеррі, щелепи якого не спинялися. — Ще одна марна подорож, га?

Проходячи повз буфет, я зупинився, щоб глянути на купу сімейних фотографій у рамках — візуальну історію життя Йорка. Це була суміш позованих портретів і знімків із відпустки. Колись яскраві літні кольори тепер розмиті та вицвілі. На більшості з них красувався Йорк: усміхнений хлопець у шортах на човні, незграбний підліток. Найчастіше поруч з ним стояла старша привітна жінка, мабуть, його мати. Іноді до них приєднувався високий засмаглий чоловік з усмішкою бізнесмена — я вирішив, що це батько Йорка. Його світлин було небагато, тому я подумав, що здебільшого фотографував він.

Але на пізніших знімках була тільки мати Йорка, поступово перетворюючись на згорблену та зморщену копію себе молодшої. На останньому фото вона позувала біля озера разом з молодшою версією сина — слабка й сива, але все одно усміхнена.

Після цієї світлини її більше не було видно.

Я наздогнав Ґарднера біля підніжжя сходів. Він так і не згадав про телефонний дзвінок Томові вчора вночі. Не знаю, чи то просто не вважав це актуальним, чи не хотів визнати, що від мене може бути хоч якась користь. Але я не пішов би, не порушивши цієї теми.

— Джейкобсен розповіла вам про телефонну будку? — запитав я, коли ми йшли коридором.

— Сказала. Ми цим займаємося.

— А як щодо Тома? Якщо дзвінок мав на меті виманити його назовні, він усе ще може бути в небезпеці.

— Вдячний, що ви вказали на це, — він говорив холодно й саркастично, — візьму до уваги.

З мене досить! Час пізній, я й так стомився. Тож зупинився посеред коридору.

— Слухайте, я не знаю, у чому проблема, але ви попросили мене прийти сюди. З вас корона впаде, як будете принаймні ввічливим?

Ґарднер обернувся до мене, його обличчя потемніло.

— Я запросив вас сюди, тому що в мене не було особливого вибору. Том залучив вас до цього розслідування, а не я. І вибачте, якщо мої манери вам не до вподоби, але, якщо ви досі не помітили, я намагаюся зловити серійного вбивцю!

— Ну, так це не я! — спалахнув я у відповідь.

Ми зиркнули один на одного. Стоячи біля вхідних дверей, я бачив, що агенти надворі зупинилися й витріщалися. Через мить Ґарднер глибоко вдихнув і глянув долі. Він з помітним зусиллям давав собі раду.

— До вашого відома, я одразу організував для Тома додаткову охорону, — суворо сказав він стриманим голосом. — Суто як запобіжний захід. Навіть якщо ви маєте рацію щодо телефонного дзвінка, сумніваюся, що той, хто це зробив, спробує щось вдіяти, поки Том в реанімації. Але ризикувати я не збираюся.

Це було не зовсім вибачення, але й на тому добре. Головне — безпека Тома.

— Дякую, — відповів я.

Не розбереш: глузує він чи ні.

— Отже, якщо ви закінчили, докторе Гантере, я подбаю, щоб вас відвезли до готелю.

Я рушив назовні, але не встиг дійти до парадних сходів, як Ґарднера погукали:

— Сер, маєте поглянути на це.

З дверей у кінці коридору вийшов судово-медичний експерт у замащеному оливою та брудом комбіне­зоні. Ґарднер глянув на мене, і я зрозумів, що в нього на думці.

— Поки не йдіть.

Він покрокував коридором у двері. Я вагався, але попрямував за ним. Не збираюся тут стовбичити, як школяр під кабінетом директора, доки Ґарднер не вирішить, потрібний я йому чи ні.

Двері виявилися внутрішнім входом у гараж. У повітрі пахло мастилом і вогкістю. Над головою горіла оголена лампочка, її слабке сяяння доповнювалося різкішним світлом прожекторів. Тут було так само захаращено, як і в решті будинку: розвалені картонні коробки, вкрите цвіллю туристичне спорядження, іржаве садове обладнання — усе скупчилося навколо голого бетону, де стояла машина Йорка.

Ґарднер і криміналіст зупинилися біля старої сталевої шафи для документів. Одна з шухляд була висунута.

— …внизу під старими журналами, — говорив агент. — Спочатку я подумав, що це просто фотографії, аж потім придивився краще.

Ґарднер дивився на них униз.

— Боже милосердний…

Він був шокований. Інший агент ще щось казав, але я не звернув уваги — я сам зміг побачити їхню знахідку.

Це була пласка коробочка, подібна до тих, що використовують для фотопаперу. Вона була відкрита, і агент витяг ізсередини приблизно пів дюжини фотографій. Усі вони були чорно-білими портретами, кожен із яких великим планом показував обличчя чоловіка чи жінки від підборіддя до чола. Їх було збільшено майже до натурального розміру, а ідеальний фокус дозволив зафіксувати кожну деталь, кожну пору та пляму з гострими краями; частка секунди збережена з нерозмитою чіткістю. Обличчя кожного спотворене й темне, і, на перший погляд, їхні вирази були майже комічними, наче кожного з них підловили, коли вони чхали. Але це враження зберігалося, доки ви не бачили їхніх очей.

Тоді вкривало розуміння: у цьому немає взагалі нічого комічного.

Ми завжди підозрювали, що жертв було