Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Це вразило мене навіть більше, ніж зникнення Йорка. Схоже, Полові було не до розслідування. У Сем випала погана ніч. Уже думали, що в неї почнуться пологи, і хоча тривога виявилася фальшивою, та він усе одно не хотів залишати її саму.

І сказав Ґарднерові, щоб той звернувся до мене.

Коли я йому зателефонував, Пол здавався втомленим і виснаженим. Не те щоб я не довіряв Джейкобсен, але не хотів іти, не поговоривши з ним.

— Я сказав Ґарднеру, що подивлюся завтра вранці, але якщо йому потрібна експертна думка сьогодні ввечері, то хай звертається до тебе. Сподіваюся, ти не заперечуєш, — додав він.

Я відказав, що, звісно, ні, але дивно, що Ґарднер погодився. Мій друг утомлено розсміявся:

— Вибору в нього особливого не було.

Очевидно, Пол так і не пробачив Ґарднерові те, що той підтримав Гікса в суперечці з Томом. Пол — справжній професіонал, він би не дозволив особистим почуттям перешкодити розслідуванню, але при нагоді ладний трохи закрутити гайку.

Цікаво, як там Ґарднер.

Джейкобсен не залишалася в Стіпл-Гілл. Висадивши мене, вона поїхала перевірити, як команда криміналістів працює з таксофоном. Мене спрямували до фургона, де я переодягнувся, і далі — до будинку.

Ґарднер стояв біля вхідних дверей і розмовляв із сивочолою жінкою в білому комбінезоні. На ньому були бахили й рукавички, і хоча він помітив, що я підійшов, розмови не перервав.

Я чекав у кінці стежки.

Давши останню коротку вказівку агентці в білому, Ґарднер нарешті повернувся до мене. Ми помовчали. Його невдоволення можна було відчути на дотик, але свої думки він тримав при собі. Коротко кивнув мені.

— Це нагорі.

Будинок мав типовий для свого стилю та епохи пере­вернутий дизайн: спальні були внизу, а побутові приміщення — нагорі. Колись білі стіни та стеля вкрилися брудно-жовтим нальотом за десятиліття контакту із сигаретним димом, така ж охриста патина прилипла, як смалець, до дверей та меблів. Повсюдний застарілий сморід тютюну накладався на затхлий запах старих килимів і невипраних простирадл.

Відчуття занедбаності й ветхості посилювалося метушнею обшуку. Судово-медичні експерти копирсалися в ящиках і шафах, витягаючи для дослідження уламки життя Йорка. Я відчув на собі їхні погляди, коли ми піднялися нагору. Вони, певно, чекали на мою реакцію: так буває на місцях злочину, коли виявлено важливу знахідку, — очікування та відверта цікавість.

Звістка про моє відновлення у справі поширювалася.

Ґарднер повів мене запилюженими сходами. Весь верхній поверх мав відкрите планування з зонами кухні, їдальні та вітальні. Вбудовані конструкції залишилися тут від оригінального проєкту: перегородки та шафи з матового скла, немов з реклами американської мрії 1950-х років.

Але звичайні меблі були мішаниною минулих десятиліть. На кухні голосно гудів іржавий холодильник, люстра з лампочками — імітаціями свічок — висіла над потертим обіднім столом і стільцями в зоні їдальні. У центрі вітальні стояло м’яке шкіряне крісло, подушки якого були заклеєні обдертою ізоляційною стрічкою. Перед кріслом стовбичив величезний телевізор із плоским екраном — єдиний новітній предмет обстановки, який я побачив.

Тут було більше агентів-криміналістів. У будинку панував хаос, хоча важко було сказати, де він спричинений через обшук, а де через особисті звички Йорка. Одяг розкиданий, а коробки з мотлохом і старими журналами витягнуті з шаф. Раковина та сніданковий стіл просто зникли під брудним посудом, зашкарублі картонки від замовленої їжі валялися повсюди, де їх кинув Йорк.

Кілька членів пошукової групи припинили свою роботу й витріщалися на нас із Ґарднером. Я впізнав громіздку постать Джеррі, що стояв навкарачки, порпаючись у шухлядах пошарпаної шафи. Він привітався, змахнувши рукою в рукавичці.

— Привіт, докторе, — він енергійно жував жуйку, щелепи рухалися під маскою. — Гарне місце, га? І ви маєте побачити його колекцію фільмів. Порно-рай, усе за алфавітом. Хлопцеві дійсно треба було більше гуляти.

Ґарднер підійшов до ніші біля раковини.

— Сподіваюся, воно все залишиться на місці, коли ти тут закінчиш, — почувся сміх, але я не був упевнений, чи він жартує. — Сюди.

У ніші була встановлена комірчина, її дверцята ­відчинили й зафіксували клинцем. Вміст витягли — усе лежало розкидане: ящики з побитим посудом, пластикове відро з тріщиною на боці, зламаний пилосмок. Агент став навколішки біля картонної коробки зі старим фотообладнанням: потерта дзеркальна фотокамера, яка бачила кращі часи, старомодні спалах і експонометр, старі фотожурнали, сторінки яких вицвіли й поскручувалися.

За один-два ярди, окремо від решти мотлоху, на запорошеному лінолеумі розчистили трохи місця — там стояла пошарпана валіза.

Кришка була опущена, але прочинена, наче завеликий вміст не влазив у пласку валізу. Ґарднер глянув униз, не наближаючись.

— Ми знайшли його в шафі. Коли побачили, що всередині, вирішили не чіпати, доки експерт не огляне.

Валіза здавалася занадто малою, щоб умістити людину. Принаймні не дорослу, але я знав, що це не показник. Багато років тому мене покликали оглянути тіло дорослого чоловіка, яке було запхнуте в кофр, навіть менший за цей. Кінцівки були зігнуті назад, кістки зламані й скручені так, як жоден акробат не повторить.

Я присів біля валізи. Коричнева шкіра потерта й порепана, але без цвілі чи плям, яких варто було б очікувати, якби останки розклалися всередині. Це збіга­лося з тим, що Джейкобсен сказала про те, що вони не свіжі.

— Можна поглянути? — запитав я Ґарднера.

— Ви тут саме для цього.

Байдужий до його кислого зауваження, я потяг­нувся до кришки, усвідомлюючи, що всі стежать за моїми рухами.

Валіза була повна кісток. Вистачило одного погляду, щоб переконатися: вони людські. Було щось схоже на цілу грудну клітку, в яку вклинився череп: нижня щелепа трималася, на ній навіть виднілася характерна усмішка. Я пригадав слова Джейкобсен у ресторані. Вона сказала це навмисно? «Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли».

Таки одного знайшли.

Кістки були такого ж тютюнового кольору, як і стіни, хоча я не думав, що це теж через сигаретний дим. Чисті, без слідів м’яких тканин. Я нахилився ближче й понюхав, але через затхлу шкіру валізи запах не відчувався.

Узяв у руки ребро, що лежало зверху. Вигнуте, як мініатюрний лук. В одному чи двох місцях помітив напівпрозорі пластівці, що відшарувалися від поверхні, немов крихітна риб’яча луска.

— Щось чути про Йорка? — запитав я, оглядаючи кістки.

— Ми шукаємо.

— Ви думаєте, він зник за власним бажанням?

— Якщо ви маєте на увазі, чи його викрали, як Ірвінґа, відповідь буде «ні». Ірвінґ не взяв машину й не спакував валізи перед зникненням, — коротко відказав Ґарднер. — Отже, що ви можете про це сказати?

Я поклав ребро назад і вийняв череп.