Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Мене звати Девід.

Схоже, вона втратила рівновагу.

— Послухайте, ви маєте знати…

Я чекав, але вона мовчала.

— Що?

— Це не важливо, — вона не хотіла казати того, що подумала. Подивилася на недопитий келих пива, який ще не прибрала офіціантка. — Вибачте, що питаю, але чи варто вам пити алкоголь? Тобто — з огляду на ваш стан?

— Мій стан?

— Вашу травму, — вона запитально схилила голову. — Ви ж знали, що ми проведемо перевірку?

Я зрозумів, що моя рука з кавою завмерла в повітрі. Обережно поставив філіжанку.

— Думав про це. А щодо алкоголю… Мене поранили ножем. Я не вагітна жінка.

Сірі очі дивилися на мене.

— Вам незручно про це говорити?

— Є приємніші речі.

— Ви після того нападу зверталися до психолога?

— Ні. І зараз не хочу, дякую.

Вона звела брови.

— Я забула. Ви не довіряєте психологам.

— Не те щоб не довіряв. Просто не вірю, що розмови про щось важке — найкращий спосіб впоратися з цим, от і все.

— Усе в собі, і так далі?

Я просто подивився на неї. Кров пульсувала у скронях.

— Того, хто напав на вас, не спіймали, правда? — запитала вона після паузи.

— Ні.

— Це вас хвилює? Що вона може спробувати ще раз?

— Намагаюся не втрачати через це сон і апетит.

— Але ж хвилює, так?

Я відчув, як руки стиснулися під столом. Коли розігнув кулаки, долоні стали липкими.

— Чи є в цьому сенс?

— Просто питаю.

Ми втупилися одне в одного. Але зараз мені чомусь було дуже спокійно, наче переступив через поріг.

— Чому ви намагаєтеся мене спровокувати?

Вона відвела погляд.

— Я лише…

— Це Ґарднер вам підказав?

Не знаю, чому я про це запитав, але, коли вона відвела очі, зрозумів, що мав рацію. Лише мить, але цього вистачило.

— Що це таке, на бога? Ви перевіряєте мене?

— Звісно, ні, — заперечила, але якось непереконливо. Настала її черга уникати мого погляду. — Ден Ґарднер просто хотів оцінити ваш душевний стан — от і все.

— Мій душевний стан? — Я недовірливо засміявся. — Мене штрикнули ножем, я розлучився зі своєю дівчиною, один із моїх давніх друзів лежить у лікарні з інфарктом, і всі тут, здається, переконані, що я не знаю, що верзу. Мій душевний стан у порядку, дякую.

На щоках Джейкобсен горіли яскраві плями.

— Перепрошую, якщо я вас образила.

— Я не образився, просто… — я і сам не розумів своїх відчуттів. — А де ж Ґарднер? Чому його тут немає?

— Зараз він зайнятий іншим.

Я не знав, що мене дратує більше: той факт, що він узявся мене оцінювати, чи те, що він не завдав собі клопоту зробити це власноруч.

— Навіщо зараз цим займатися? Робота майже закінчена.

Рум’янець зійшов зі щік Джейкобсен. Вона задумливо дивилася на свою каву, неуважно й повільно проводячи пальцем по краю чашки.

— У Стіпл-Гілл ситуація ускладнилася, — проказала вона.

Я чекав. Сірі очі зустрілися з моїми.

— Йорк зник.

Розділ 16

Світло горіло в кожному вікні, машини БРТ скупчилися навколо — будинок Йорка перетворився на якусь сюрреалістичну копію знімального майданчика. Він стояв на території Стіпл-Гілл, відділений від цвинтаря смугою хвойного лісу. Як і офіс ритуальної контори, це була низька прямокутна споруда зі скла й бетону — невдала спроба перенести каліфорнійський модернізм 1950-х на Глибокий Південь[15]. Колись така конструкція могла вражати. Тепер, в оточенні тінистих ялин, будівля здавалася лише занепалою і сумною.

До вхідних дверей вела доріжка, викладена кривими плитами, поміж якими проросли бур’яни. Будинок оточила стрічка для позначення місця злочину, додаючи йому дивного святкового вигляду. Але враження швидко зникало через рій агентів-криміналістів, які обшукували дім, снуючи повсюди, наче привиди, у своїх білих комбінезонах. Під’їзна дорога оминала будинок та вела через зарослий прямокутник газону до гаража. Його двері були підняті, на підлозі відблискувала пляма машинної оливи, але автівки не було.

Вона зникла разом із власником.

Джейкобсен розповіла мені дорогою:

— Ми не вважали Йорка реальним підозрюваним у вбивстві, інакше заарештували б його раніше, — вона говорила так, ніби особисто винна у цьому. — Він певною мірою відповідає стандартному профілю серій­ного вбивці: збігається вік, він неодружений і самотній, до того ж його завищене почуття власної значущості є типовою рисою самозакоханості. Але він не мав судимостей, навіть попереджень у підлітковому віці. Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли. Окрім непрямих доказів, немає жодних відомостей, які б пов’язували його з реальними вбивствами.

— Непрямі докази, як на мене, досить вагомі, — зауважив я.

У машині було темно, не видно, чи вона почервоніла, але я був упевнений, що таки почервоніла.

— Тільки якщо прийняти, що він навмисно викрив себе, скерувавши нас до похоронного бюро. Всіляке трапляється, але його історія про тимчасового працівника, здавалося б, достовірна. Ми знайшли ще одного колишнього співробітника, який стверджує, що па­м’ятає Дуайта Чемберса. Усе вказувало на те, що саме Чемберс міг бути справжнім підозрюваним.

— То навіщо арештовувати Йорка?

— Бо затримання його через порушення правил санітарної безпеки дало б нам більше часу для допиту, — Джейкобсен почувалася ніяково. — Крім того, ми ­гадали, що є певні… переваги застосування проактивного підходу.

І якщо заарештували бодай когось, то публіка більше задоволена, ніж коли зовсім нікого не затримали. Політика й піар однакові в усьому світі.

От тільки Йорк не чекав, поки його арештують. Коли того дня за ним приїхали агенти БРТ, його не було ні на кладовищі, ні вдома. Машина зникла, а коли співробітники БРТ зайшли до будинку, вони побачили ознаки квапливих зборів.

А ще вони знайшли людські останки.

— Ми б виявили їх раніше, якби не помилка з документами, — визнала Джейкобсен. — Наш перший ордер стосувався лише похоронного бюро й території, а не приватної резиденції Йорка.

— Останки свіжі? — запитав я.

— Ми думаємо, що ні. Але Ден хотів би, щоб ви самі