Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Маленьке містечко поблизу Мемфіса. Ви й не ­чули про таке.

Певно, що й зараз не почую. Офіціантка принесла каву, я зробив другу спробу.

— То що змусило вас здобути ступінь психолога?

Вона зсутулилася. Рух здавався жорстким і виму­шеним.

— Цікавилася цим. Хотіла продовжувати.

— Але натомість вступили до БРТ? Як так?

— Це був хороший кар’єрний крок.

Вона відпила кави — закрила тему. От і все, ближче з нею не познайомишся. Можна й не намагатися розпитувати про чоловіка чи хлопця.

— Як одна з версій, припустімо, ви маєте рацію щодо телефонного дзвінка, — сказала вона, ставлячи філіжанку. — Для чого він? Ви ж не думаєте, що хтось навмисно спричинив серцевий напад у доктора Лібермана?

— Ні, звичайно, ні.

— Тоді навіщо йому телефонувати?

От воно.

— Щоб виманити його назовні. Я думаю, що Том мав стати наступною жертвою.

Єдиною зовнішньою ознакою того, що Джейкобсен здивувалася, було її швидке кліпання.

— Продовжуйте.

— Коли Тома знайшли одразу після нападу, він дуже хвилювався, переконаний, що з Мері щось трапилося. Навіть у лікарні його постійно запевняли, що з нею все гаразд. Його слова пояснили хворобою — але припустімо, що це не так? Припустімо, що хтось зателефонував йому і повідомив, що з його дружиною стався нещасний випадок?

Між бровами Джейкобсен знову з’явилася складка.

— Тож він кинувся до неї.

— Точно так. Коли тобі телефонують з такою звісткою, забуваєш про все. Тобі байдуже на обережність, на те, що не можна виходити до машини самому. Ти кидаєш усе та йдеш. — Я дуже добре знаю, як воно. Голос поліціянта, що повідомляє про нещасний випадок з моєю дружиною та донькою, досі не дає спокою. — О тій порі територія лікарні була безлюдна, а від телефона-автомата, звідки дзвонили, прекрасно видно вхід у морг. Хто б ним не користувався, він міг побачити, як виходить Том.

— Чому ж не почекати, поки він закінчить роботу?

— Тому що той, хто планував напасти на Тома чи викрасти його, не хотів ризикувати: раптом з ним буде супутник. Отже, вбивця сам обрав момент, коли його жертва самотня і вразлива.

Джейкобсен ніяк не давала себе переконати.

— Ця людина мала якимось чином отримати номер мобільного телефону доктора Лібермана.

— Том його не приховує. Кожен міг дізнатися в його секретаря в університеті.

— Гаразд, але доктор Ліберман — не така медійна персона, як професор Ірвінґ. Навіщо на нього нападати?

— Гадки не маю, — зізнався я. — Але ви самі зауважили: той, хто стоїть за всім цим, має про себе надто високу думку. Мабуть, механіки та пересічні злодюжки вже були для нього занадто дрібною здобиччю — не той масштаб, на який він заслуговує.

Джейкобсен дивилася в простір, обмірковуючи почуте. Я змусив себе відвести погляд від її повних губ.

— Таке може бути, — визнала вона через деякий час. — Можливо, він стає амбітнішим. Професор Ірвінґ міг би розпалити його апетит до видатніших жертв.

— Якщо тільки Том весь час не був головною мішенню.

Я знав, що випробовую удачу. Джейкобсен нахмурилася.

— Немає жодних доказів на підтримку такої версії.

— Знаю, — погодився я. — Просто думав про всі інші вчинки вбивці. Навмисне прискорене розкладання, свинячі зуби замість людських, причини смерті жертв вочевидь суперечать одна одній. Усе це гарантовано змусить ламати голову кримінального антрополога. І от, схоже, що наступною жертвою ледь не став сам Том. Вам не здається, що вбивця міг весь час планувати саме це?

Моя співрозмовниця була налаштована скептично.

— Доктор Ліберман — не єдиний судовий антрополог, до якого звертається БРТ. Не можна було вирахувати, що його залучать до цього розслідування.

— Тоді, можливо, вбивця просто хотів закинути приманку тому, кого залучили до розслідування, — я не знаю. Але ні для кого не секрет, що Том зазвичай стоїть першим серед консультантів у розслідуваннях БРТ. Або що він планує піти на пенсію цього року. — «І навіть швидше». Я відкинув думки про зруйновані плани Тома й Мері та вів далі. — Що, як вбивця вважав це останнім шансом проявити себе, граючи проти одного з провідних експертів-криміналістів країни? Ми знаємо, що він організував це так, щоб тіло Террі Луміса було знайдено, коли закінчився термін оренди хатини, а Том лише минулого тижня повернувся з місячної подорожі. Це означає, що вбивця, мабуть, винайняв хатину приблизно через день після повернення Тома. Припустімо, що це не просто збіг?

Джейкобсен нахмурилася, я зрозумів, що зайшов надто далеко.

— Вам не здається, що ви притягуєте за вуха?

Я зітхнув. Сам уже не був упевнений.

— Може, й так. Але ж ми маємо справу з людиною, яка встромила голки для підшкірних ін’єкцій у труп за пів року до того, як зайде мова про ексгумацію. Порівняно з цим, переконатися, що ваша наступна жертва буде в місті, не така й складна штука.

Джейкобсен мовчала. Я відпив кави. Нехай робить власні висновки.

— Один телефонний дзвінок — і так багато висновків, — нарешті мовила вона.

— Авжеж, — погодився я.

— Але я вважаю, що варто про це подумати.

Напруга, яку я навіть не усвідомлював до того часу, спала. Не знаю, чи мені полегшало від того, що ми помітили можливий слід, чи від вдячності, що мене сприймають серйозно.

— То ви перевірите таксофон на відбитки пальців?

— Група криміналістів зараз там, хоча я сумніваюся, що вони щось знайдуть — через добу після дзвінка. — Джейкобсен злегка скривилася, побачивши моє здивування. — Ви ж не думали, що ми просто проігноруємо таке свідчення?

Вібрація її мобільного, який лежав під рукою на столі, врятувала від необхідності відповідати.

— Вибачте, — вона взяла телефон.

Я видихнув уперше за весь день. Сидів, пив каву, поки вона вийшла, щоб відповісти на дзвінок. Крізь скляні двері спостерігав за її зосередженим обличчям. Розмова була недовгою. Менш ніж через хвилину вона повернулася. Я думав, жінка перепросить і піде, але вона натомість знову сіла за стіл.

Про дзвінок нічого не сказала, та від неї відчутно повіяло холодом. Незначна відлига, яку я, здавалося б, помітив, зникла.

Вона поворушила кавову філіжанку, поставила її на блюдце.

— Докторе Гантере… — почала вона.