Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Номер був зайнятий.

Усе-таки принаймні було видно, що хтось є вдома. Я відчинив важкі скляні двері й вийшов назовні. На майже порожню територію лікарні спустилися сутінки, наповнюючи вечір мертвим золотистим сяйвом, коли я знову набрав номер. Цього разу дзвінок пройшов. Я сповільнив ходу, чекаючи, що хтось відповість. Агов, беріть уже трубку.

Ніхто не відповів. Розчарований, я завершив виклик. Але коли опустив свій мобільний, то почув щось схоже на далеке відлуння.

Поруч дзвонив телефон.

Звук припинився, перш ніж я зрозумів, звідки він. Я чекав, але єдиним звуком був пташиний спів і віддалений шум транспорту. Знаючи, що, ймовірно, надмірно реагую на якийсь випадковий збіг, я знову набрав номер.

Самотній дзвін порушив вечірню тишу.

Приблизно ярдів за тридцять звідси, частково закритий бордюром із зарослих кущів, стояв громадський телефон-автомат. Ніхто ним не користувався. Усе ще не здатний повірити, що це не випадковість, я завершив виклик. Дзвінок припинився.

Наблизившись, я ще раз набрав номер. Телефон-­автомат знов почав дзвонити. Звук ставав голоснішим, коли я наближався, на пів такту відстаючи від рингтонової версії, що лунала з мого мобільного. Цього разу я зачекав, доки не опинився всього за кілька футів, перш ніж від’єднатися.

Запала тиша.

Телефон-автомат встановлений у навісній будці, відкритий усім вітрам. Навколо панували гілки чагарнику, він наче тонув у зелені. Тепер я знав, чому лінія була зайнята і чому ніхто не відповідав на мій виклик. Лікарні — серед тих небагатьох місць, де все ще користувалися попитом телефонні автомати: відвідувачі спілкувалися з родичами або викликали таксі. Але ніхто б не піднімав трубки, коли чув дзвінок автомата.

Я зайшов до кабінки, не торкаючись телефона. Не залишилося жодного сумніву, що хтось дзвонив Томові звідси напередодні ввечері, але я не міг зрозуміти чому. Аж поки не озирнувся на стежку, якою щойно йшов. Крізь стрункі гілки кущів мені чудово було видно вхід до моргу.

І будь-кого, хто виходив звідти.

Розділ 15

— То ви думаєте, що вчора ввечері докторові Ліберману телефонував саме вбивця.

Джейкобсен говорила абсолютно рівним голосом, неможливо було зрозуміти, що вона думає з цього приводу.

— Я думаю, так могло бути, — відповів я.

Ми сиділи в ресторані мого готелю, на тарілці переді мною холонула недоїдена вечеря. Я зателефонував Ґарднерові з лікарні, номер знайшовся в мобільному Тома. Передбачивши його скептичну реакцію, підготував аргументи. Але того, що він просто не відповість, не передбачив. Отже, виклав усе його голосовій пошті.

Не вдаючись у подробиці, лише поділився припущенням, що вбивця міг спробувати зв’язатися з Томом, і попросив Ґарднера мені перетелефонувати. Я сподівався, що агент БРТ сам захоче побачити телефон-­автомат, а за можливості зняти з нього відбитки пальців. Проте я сумнівався, що там вдасться щось знайти після того, як телефоном користувалися цілу добу.

Не було сенсу чекати на місці, доки Ґарднер отримає моє повідомлення й перетелефонує. Почуваючись трохи по-дурному, я сів у машину й повернувся до готелю.

Відповідь на моє повідомлення прийшла аж через годину. Я саме замовив вечерю, коли задзвонив телефон. Але то був не Ґарднер, а Джейкобсен. Вона запитала номер, який я знайшов у телефоні Тома, і попросила зачекати. Якийсь час було тихо: Джейкобсен, мабуть, передавала інформацію Ґарднеру. Нарешті агентка повернулася до розмови й попередила, що заїде до готелю через пів години.

Минуло навіть менше часу. Я підвів очі й побачив, як вона входить до ресторану. Відсунув тарілку: апетит раптово пропав. Цього разу Джейкобсен була в чорному костюмі індивідуального пошиву, елегантна спідниця коливалась в такт її крокам. Здавалося, до мого столика прямує молода амбітна бізнес-леді. Враження скоригував пістолет, який я помітив під піджаком, коли вона сідала. Пояснювати, чому Ґарднер не відповів на мій дзвінок або не прийшов сам, вона не стала, але я і сам міг здогадатися.

Відмовившись від частування, вона мовчки слухала мої докладні пояснення про дзвінок, який отримав Том.

Може, я взагалі дарма стільки галасу здійняв?

— У вас із собою мобільний телефон доктора Лібермана? — запитала вона.

Я дістав телефон і передав їй. Виходячи з номера, в останню хвилину запхав його до кишені. Про всяк випадок.

— Є новини про Ірвінґа? — запитав я, поки Джейкобсен розглядала записи вхідних дзвінків Тома.

— Ще ні, — мабуть, це все, що я зможу почути. Вона скопіювала номер у свій телефон і сховала його без коментарів. — Що змусило вас перевірити телефон доктора Лібермана?

— Мені було цікаво, хто йому зателефонував. Думав, чи пов’язаний дзвінок із серцевим нападом.

Незворушне обличчя.

— Ви не подумали, що ви надто допитливі?

— Звичайно, подумав. Але за цих обставин, мабуть, Том не заперечував би.

— А ви не дали собі клопоту спершу когось за­питати?

— Кого, наприклад? Зателефонувати Томовій дружині, яка сидить біля нього в реанімації?

— Я більше про Дена Ґарднера.

— Аякже. Він так цінує мою думку.

Її усмішка, схоже, здивувала її так само, як і мене. Осяяла її обличчя, перетворивши привабливі, але ­суворі риси на такі, що стали б окрасою глянцевого журналу. І швидко зникла. Як би я хотів, щоб вона тривала довше.

— Це лише припущення, — продовжила вона, повертаючись до професійного спілкування. Проте, мабуть, уже не так холодно, як раніше. — Будь-хто міг його набрати.

— З телефона-автомата прямо біля моргу? У таку пору?

Вона не відповіла.

— Чи повідомили лікарі, коли доктор Ліберман зможе говорити?

— Ні. Але, напевно, нескоро.

Підійшла офіціантка, прибрала мою тарілку, запропонувала десертне меню. Ми перервали розмову.

— Послухайте, я збирався випити кави. Чому б вам не приєднатися? — запропонував я.

Джейкобсен із сумнівом глянула на годинник. У її рухах уперше проявилася нотка втоми.

— Можна, тільки швидко.

Вона замовила лате зі знежиреним молоком і додатковою порцією еспресо.

— Ви впевнені, що більше нічого не хочете? — перепитав я.

— Кави достатньо, — вона шкодувала навіть про таку поблажливість до себе. Схоже, що рівень цукру в крові Джейкобсен завжди буде на другому місці після самодисципліни.

За мовчазною згодою, поки офіціантка розставляла філіжанки з кавою, ми призупинили обговорення. Джейкобсен нервово тарабанила пальцями по банкетці, на якій ми сиділи. Коротко підрізані нігті, без лаку.

— Ви родом з Ноксвілла? — запитав я, щоб порушити