Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Я не звертала особливої уваги, але потім раптово щось гупнуло в секційній залі. Я вбігла, а він на підлозі, — вона шморгнула й швидко витерла очі. — Набрала 911, а потім тримала його за руку і розмовляла з ним, поки не приїхали медики. Казала, що з ним усе буде добре, розумієте? Я не впевнена, що він міг мене почути, але це те, що треба робити, чи не так?

— Ви добре зробили, — заспокоїв я її. — Він був притомним?

— І так, і ні. Весь час вимовляв ім’я своєї дружини, ніби хвилювався за неї. Я подумала, що, можливо, він не хоче, щоб вона засмутилася, коли дізнається, тому сказала йому, що зателефоную їй. Я подумала, що краще вона дізнається від мене, ніж з лікарні.

— Упевнений, що Мері це оцінила, — сказав я, хоча знав, що такі новини ніколи не тішать, від кого б вони не надходили.

Саммер ще раз шморгнула й витерла носа. Пасмо висвітленого волосся випало з-під пов’язки «Аліса», через яку вона здавалася молодшою, ніж була.

— Я поклала його окуляри та мобільний телефон у шафу над робочим столом у вашій секційній залі. Сподіваюся, що це нормально. Вони лежали на підлозі, і я не знала, що ще з ними робити.

Я збирався сказати, що подбаю про те, щоб Мері їх отримала, але потім усвідомив її слова.

— Ви маєте на увазі, що вони лежали на підлозі в моїй секційній залі?

— Саме так. Хіба я не сказала? Саме там доктор Ліберман знепритомнів.

— Що він там робив? — я думав, що Том був у власній секційній залі, коли стався напад.

— Не знаю. Це важливо? — стурбовано запитала вона.

Я запевнив її, що все гаразд. Але мене це спантеличило. Том збирав скелет Террі Луміса. Чому він перервався, щоб перевірити ексгумовані останки?

Це питання продовжувало мене мучити, коли ми везли череп та інші кістки з лісу на рентген, але знайти відповідь я зміг лише через годину. Саммер почала збирати скелет, а я пішов подивитися, де впав Том.

Секційна зала не змінилася, відколи я її залишив. На оглядовому столі були викладені лише череп і більші кістки — решта ще чекали своєї черги в пластикових ящиках поруч. Деякий час я стояв, намагаючись зрозуміти, чи перемістилося або змінилося щось. Та навіть якщо так і сталося, я нічого не побачив.

Підійшов до шафи, де Саммер залишила Томові окуляри й телефон. Окуляри без власника здавалися знайомими та сумними водночас. А можливо, я просто додав своїх емоцій.

Сховав окуляри у верхню кишеню і вже мав покласти туди телефон, коли мені сяйнула думка. Зупинився, зважуючи телефон на долоні, намагаючись вирішити, чи мій намір — це недоречне вторгнення у приватне життя.

Усе залежить від того, що ти знайдеш.

Телефон залишався увімкненим цілу ніч, але заряду вистачало. Пошук вхідних номерів зайняв кілька хвилин. Останній вхідний зафіксовано вчора о 22:03, як і сказала Саммер.

Саме в той час, коли в Тома стався напад.

Я сказав собі, що це може бути збіг, що дві події не обов’язково пов’язані між собою. І все ж є тільки один спосіб дізнатися.

Номер зі стаціонарного телефона з місцевим кодом Ноксвілла. Я ввів його у свій телефон. Мене мучили сумніви, що я це роблю наче за спиною Тома. Навіть уводячи номер, я все одно вагався. Ти можеш спробувати. Ти зайшов так далеко.

Я натиснув виклик.

Пауза, після якої пролунав сигнал «зайнято». З полегшенням я вимкнув виклик і почекав хвилину, тоді повторив спробу. Цього разу з’єдналося. Пульс прискорився, я чекав, чи хтось відповість.

Але ніхто не піднімав слухавки. Телефон дзвонив безперервно, повторюючись із монотонною регулярністю. Нарешті, погодившись з тим, що трубку ніхто не зніме, я обірвав виклик.

Існувала безліч причин, чому лінія була зайнята, а через хвилину вже з’єднувало без відповіді. Людина на іншому кінці могла вийти або вирішила проігнорувати невідомого абонента. Марно гадати.

І все-таки, вийшовши зі секційної зали, я знав, що не заспокоюся, поки не дізнаюся.

Я був надто зайнятий до кінця дня, щоб знову спробувати набрати номер. Останки Стіпл-Гілл ще потрібно було прибрати, але така робота відносно проста. Некрофаги та комахи вже обгризли з них усі сліди м’якої тканини, тому залишалося тільки знежирити кістки в реагенті.

Щойно ми помістити їх у чан, як до моргу доставили медичні записи Ноя Гарпера і Вілліса Декстера. Знаючи, що Ґарднер хотів би якнайшвидше провести ідентифікацію, я залишив Саммер закінчити чистити й сушити кістки, а сам зосередився на цьому завданні.

Особу Декстера виявилося простіше підтвердити. Рентгенівські знімки черепа, вилученого з лісу, які ми зробили того ранку, показали ідентичні переломи, як і на рентгенівських знімках, зроблених під час аутопсії механіка. Ми саме цього очікували, але тепер підтвердили офіційно: Вілліс Декстер не був убивцею. Він загинув в автокатастрофі пів року тому.

Лишалося питання: чиє тіло було заховане в його могилі.

Здавалося, немає жодних сумнівів, що воно нале­жало Ною Гарперу, але нам потрібна була не лише поверхнева схожість віку й раси, щоб переконатися в цьому. На жаль, ми не мали посмертних чи стоматологічних записів, здатних забезпечити повну ідентифікацію. І хоча роз’їдені запаленням тазостегнові та гомілковостопні суглоби, знайдені в трупа з труни, пояснювали характерну кульгавість Гарпера, та у його медичних картах не було рентгенівських знімків. Медичне страхування і послуги стоматолога, мабуть, вважалися розкішшю, яку дрібний злодій не міг собі дозволити.

Зрештою, саме дитячі переломи плечової та стегнової кісток Гарпера допомогли його ідентифікувати. Тоді були зроблені рентгенівські знімки, і хоча скелет дорослого чоловіка був старим і зношеним, проте давно загоєні розломи в його кістках залишалися без змін.

Поки я переконався в ідентичності обох наборів останків, настав вечір. Саммер пішла за кілька годин до цього, Пол зателефонував, щоб повідомити, що його зустріч затягнулася, тому він не зможе повер­нутися до моргу. Він правильно розставив пріоритети — пішов додому до вагітної дружини, а не працював цілий день. Розумна людина.

Я б хотів продовжувати роботу, але день був виснажливий — як емоційно, так і фізично. Крім того, я не їв зі сніданку. Як би не хотілося надолужити втрачений час, голодувати не можна.

Переодягнувшись, я зателефонував Мері, щоб дізна­тися, як Том. Але її телефон був вимкнений, і я припустив, що жінка досі з ним. Коли я додзвонився у відділення інтенсивної терапії, чемна медсестра відповіла, що стан стабільний. Це означає, що змін немає. Я вже збирався відкласти мобільний, коли згадав про телефон, який раніше взяв у Тома.

До того часу я про нього забув. Вийшовши з моргу, спробував набрати ще раз, кивнувши на добраніч літньому темношкірому чоловікові,