Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Коли я дістався моргу, там чергував той гладкий охоронець.

— Ви чули про доктора Лібермана? — запитав він. Мелодійний голос разюче не пасував до його величезної статури. Він трохи розчарувався, коли я сказав, що чув, поцмокав язиком, похитав головою так, що його підборіддя тремтіло, як желе. — От біда. Сподіваюся, з ним усе буде гаразд.

Я лише кивнув, узяв картку та зайшов усередину.

Не завдавав собі клопоту переодягнутися в робочий комбінезон. Хтозна, залишуся чи ні.

Пол чекав у секційній залі, де працював Том. Він розглядав вміст відкритої теки на робочому столі, але підвів очі, коли я увійшов.

— Як він?

— Приблизно так само.

Він показав на папери в теці. Яскраві люмінесцентні лампи висвітлили темні тіні під очима — втома Пола стала помітнішою.

— Я переглядав Томові нотатки. Передісторія відома, але краще розкажи мені сам.

Пол мовчки слухав. Я сказав, що тіло, знайдене на цвинтарі, майже напевно належить Віллісові Декстеру і що останки, ексгумовані з могили Декстера, ймовірно, належать дрібному злодюжці на ім’я Ной Гарпер. Описав рожеві зуби, які ми знайшли в Гарпера та Террі Луміса, жертви в гірській хатині, і те, як вони суперечили втраті крові та ранам на тілі останнього. Коли я сказав йому, що під’язикові кістки обох жертв цілі, а на самих кістках наразі немає слідів ножових порізів, він стомлено всміхнувся.

— Це або-або. Причиною смерті могло бути або удушення, або ножове поранення, але не два способи одночасно. Нам залишається тільки сподіватися, що ми знайдемо остаточні докази того чи іншого, — він кинув погляд на теку, а потім наче прокинувся. — Тож ти готовий продовжувати?

Це було те, що я сподівався почути, але за таких обставин потішило мало.

— Так. Але я не хочу знову спричиняти тертя. Може, краще, щоб хтось інший заступив?

Пол закрив теку.

— Я тебе не з увічливості прошу. Поки Том у лікарні, ситуація на факультеті й так напружена. Я зроблю тут усе, що зможу, але наступні кілька днів будуть важкими. Відверто кажучи, нам знадобилася б допомога, і здається безглуздим не звернутися до тебе, коли ти брав участь із самого початку.

— А Ґарднер?

— Це не йому вирішувати. Це морг, а не місце злочину. Я чітко дав зрозуміти: якщо йому потрібна наша допомога, він має довіритися нашому рішенню або знайти когось іншого. І він нікого шукати не буде, надто зараз, коли втратив Тома невдовзі після того, як Ірвінґа викрали на його чергуванні.

Нагадування пробудило в мені легке почуття про­вини. За серцевим нападом Тома я майже забув про психолога.

— А як же Гікс? — запитав я.

Вираз Пола став твердішим.

— До біса Гікса.

Було очевидно, що він не в настрої йти на поступки. Я подумав, що патологоанатом і Ґарднер зрозуміють: з Полом працювати зовсім не так, як з Томом.

— Добре, — сказав я. — Продовжувати збирання ексгумованих останків?

— Залиш їх поки що. Ґарднер хоче підтвердження, що кістки з лісу належать Віллісові Декстеру. Саммер почала їх розпаковувати, тож наразі це наш пріо­ритет.

Я повернувся, щоб піти, але потім згадав, що хотів запитати.

— Мері передала, що Том намагався їй щось ска­зати. Щось на кшталт «іспанський». Це щось для тебе значить?

— «Іспанський»? — Пол дивився розгублено. — Гадки не маю.

Тоді я пішов переодягатися. Пол мав вирушати на надзвичайну нараду факультету, але сказав, що повернеться, щойно зможе. Саммер уже була в секційній залі, куди привезли останки зі Стіпл-Гілл, і виймала з коробок останні мішки з речовими доказами.

Чомусь я не здивувався, побачивши, що Кайл їй допомагає.

Поглинені розмовою, жоден із них не почув, як я увійшов.

— Привіт, — сказав я.

Саммер скрикнула й обернулася, мало не впустивши мішок, за який узялася.

— Божечко! — вигукнула вона, відсахнулася, але видихнула, побачивши, що це я.

— Вибачте. Не хотів вас налякати.

Вона спромоглася криво всміхнутися. Обличчя було заплаканим, у червоних плямах. Висвітлене волосся скуйовджене.

— Усе добре. Я вас не почула. Кайл зголосився допомогти.

Асистент моргу наче був збентеженим, але задоволеним собою.

— Як справи, Кайле?

— О, непогано, — він помахав рукою в рукавичці, тією, в яку встромив голку. — Загоїлося добре.

Якщо голка була інфікована, не мало б значення, загоїлася рана чи ні. Але він сам добре це усвідомлює. Якщо хлопець хоче здаватися сміливцем, то навіщо йому картинку псувати.

— Саммер розповіла мені про доктора Лібермана, — сказав Кайл. — Як він?

— Стабільний, — так краще, ніж казати, що змін немає.

Саммер була готова розплакатися.

— Пуття від мене ніякого…

— Ти чудово впоралася, — запевнив її Кайл із дуже серйозним виразом обличчя. — Я впевнений, що з ним усе буде добре.

Саммер подарувала йому слабку усмішку. Він усміхнувся у відповідь, а потім згадав, що я все ще з ними.

— Ну, мабуть, мені час до роботи. Побачимося пізніше, Саммер.

До її усмішки додалися ямочки.

— До побачення, Кайле.

Добре, добре. Можливо, усе-таки з цього вийде щось хороше.

Коли Кайл пішов, ми закінчили розпаковувати останки. Саммер була млявою, без звичайної життєрадісності.

— Кайл має рацію. Просто щастя, що ви були на місці вчора ввечері, — сказав їй.

Вона похитала головою, верхнє світло блиснуло на її пірсингу.

— Я нічого не зробила. Відчуваю, що мала б зробити більше. СЛР[14] чи щось таке.

— Ви вчасно доправили його до лікарні. Це головне.

— Сподіваюся. Він був цілком нормальний, розумієте? Можливо, трохи втомився, але й усе. Пожартував, що купив мені піцу за те, що я запізнилася, — на її обличчі промайнула примара усмішки. — Близько десятої звелів мені йти додому. Він сказав, що хотів би щось перевірити — і тоді теж піде.

Я відчув, як заворушилася цікавість.

— Він сказав, що саме?

— Ні, але я припустила, що це пов’язане з останками з хатини. Я пішла переодягнутися і вже дорогою почула дзвінок його мобільного. Ви знаєте той банальний старий рингтон на його телефоні?

Том міг би кинути кілька відбірних слів, почувши, що «Take Five» Дейва Брубека назвали банальним. Але я тільки кивнув.