Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Учора ввечері ні… Я розмовляв з ним учора вдень, але то було близько четвертої години. А що?

Вона мляво відмахнулася.

— О, мабуть, нічого. Саммер сказала, що почула дзвінок його мобільного одразу перед тим, як у нього стався напад. Мені було цікаво, чи це ти, але гаразд. Мабуть, нічого важливого, — вона рвучко обійняла мене. — Я скажу йому, що ти заходив. Він буде радий.

Я повернувся і вийшов. Після гнітючої тиші у відділенні інтенсивної терапії сонце надзвичайно тішило. Я нахилив до нього обличчя, вдихаючи свіже повітря, намагаючись вивести з легень запах хвороби й антисептика. Було соромно зізнаватися в цьому навіть самому собі, але я не міг заперечити: як добре знову опинитися на відкритому повітрі.

Повертаючись до машини, я пригадав слова Мері. Що це сказав Том? «Іспанський». Я сушив голову над цим, бажаючи, щоб це мало якийсь сенс, а не виявилося зайвим доказом розладу мовлення. Але, попри всі зусилля, так і не второпав, що це могло означати або чому він мав хотіти, щоб вона мені це переказала.

Обмірковуючи це, я лише в дорозі згадав, що ще повідомила Мері.

Цікаво, хто міг телефонувати Томові о такій порі.

***

Соус у глибокій сковорідці википів насухо. Видно пасма диму, що виходять з неї, і чути, як, починаючи горіти, шипить вміст. Але тільки тоді, коли над плитою вже клубочиться дим, ти нарешті встаєш з-за столу. Чилі почорнів і шипить від жару. Сморід має бути дуже сильним, але ти не відчуваєш запаху.

От би мати такий самий імунітет до всього.

Береш пательню, але впускаєш її на плиту, бо металева ручка обпікає руку. «С-с-с-сука!» Старим рушником підхоплюєш ручку, підіймаєш пательню з плити, несеш до раковини. Пара шипить, ти заливаєш пательню холодною водою. Дивишся на безлад, не звертаючи уваги ні на те, ні на інше.

Нічого більше не має значення.

Ти все ще у формі, але вона тепер вкрита плямами поту й пожмакана. Черговий згаяний час. Ще один провал. Однак ти вже так близько. Ось від чого така важкість у животі. Спостерігати з тіні, чути, як серце калатає, набирати номер. А якби нерви здали, але, звісно, не здадуть. Хитрість у тому, щоб шокувати їх, вивести з рівноваги, щоб вони втратили здатність ясно мислити. І все сталося за планом. Це було легко, майже жалюгідно легко.

Та хвилини йшли, а він так і не з’явився. А потім приїхала швидка. Можна було лише безпорадно спостерігати, як парамедики вбігли до будівлі й повернулися з нерухомою фігурою, прив’язаною до візка. Потім запхали його всередину і погнали.

Поза твоєю досяжністю.

Це несправедливо. Саме тоді, коли ти на межі тріум­фу, коли ось вона — демонстрація твоєї переваги, твій тріумф викрадено. Усе те планування, усі ці зусилля — і для чого?

Щоб Ліберман обдурив тебе.

«Блять!»

Ти жбурляєш пательню через усю кухню. Та з гуркотом вдаряється об стіну, залишаючи за собою водяний слід, розштовхуючи липучки. Ти стоїш, стиснувши кулаки, важко дихаєш, відчайдушно намагаєшся підживити гнів, бо за ним — лише страх. Страх невдачі, страх перед тим, що робити далі. Страх перед майбутнім. Бо ж, подивімось правді в очі, що ти маєш довести всіма цими роками своєї самопожертви? Нікчемні фотки. Зображення, які показують лише те, наскільки близько ти підійшов, і які не зафіксували нічого, окрім одного промаху за іншим.

Сльози печуть очі. Це несправедливо. Сьогоднішній вечір мав би залагодити відчай, що накопичується, коли з лотка для проявлення з’являється одне за одним суцільне розчарування. Отримати Лібермана — ця пере­мога компенсувала б бодай частину відчаю. Пока­зала б, що ти все одно кращий за лжепророків, які стверджують, що знають усе. Ти заслуговуєш на це, але тепер навіть цю можливість у тебе вкрадено. Що тобі лишили? Нічого.

Тільки страх.

Заплющуєш очі, і тобі являється образ із дитинства. Навіть зараз можеш відчути той давній шок. Холод великої лункої кімнати пронизує тебе, коли робиш крок через двері. І потім сморід. Ти ще здатний згадати це — хай твій нюх давно зник, нюховий спогад діє, як фантомні болі в ампутованій кінцівці. Ти зупиняєш­ся, приголомшений побаченим. Ряди ­блідих бездиханних тіл, знекровлених, знеживлених. Ти можеш відчути потиск руки старого: він стискає тобі шию, байдужий до твоїх сліз.

— Хочеш побачити щось мертве, дивися! Нічого такого, еге ж? Чатує на нас усіх, хочемо чи ні. І на тебе чатує. Уважно дивися, бо ось до чого все йде. Зрештою, ми всі просто мертве м’ясо.

Спогад про той візит роками викликав у тебе жахіття. Ти опускаєш погляд на свою руку, роздивляєшся кістки та сухожилля, вкриті тонким шаром шкіри, і тебе обливає липкий піт. Ти дивишся на людей навколо і знов уявляєш ці ряди блідих тіл. Іноді бачиш своє відображення в дзеркалі у ванній і уявляєш себе одним із них.

Мертве м’ясо.

Ти виріс із цим знанням. Потім, коли тобі було сімнадцять, бачиш очі вмираючої жінки, спостерігаєш, як життя — світло — згасає в них.

І розумієш, що все-таки ти більше ніж м’ясо.

Це було відкриттям, але з роками підтримувати свою віру стало важче. Ти прагнеш довести це, але кожне розчарування тільки більше підриває надію. І після всіх трудів і ретельного планування, після всіх ризиків — сьогоднішня невдача надто важка.

Протираючи очі, йдеш до кухонного столу, де лежить розібрана «Лейка». Ти почав чистити камеру, але навіть це задоволення зійшло на попіл. Опускаєшся на стілець, розглядаєш деталі. Мляво береш об’єктив і крутиш його в руці.

Ідея приходить нізвідки.

Почуття хвилювання починає зростати, набуває форми. Як можна було не помітити щось таке очевидне? Воно було там і весь час дивилося тобі в обличчя! Ти не маєш права дозволяти собі забувати про свою найвищу мету. З поля зору випущено дещо справді важливе, загублена увага, втрачена пильність. Ліберман був глухим кутом, але необхідним.

Бо якби не це, то як іще усвідомити, яка рідкісна можливість перед тобою.

Знову відчуваєш у собі силу й міць, розмірковуєш про те, що потрібно зробити. Це все, ти можеш це відчути. Уся попередня робота, усі пережиті розчарування — усе це не дарма. Доля кинула до твоїх ніг умираючу жінку, а тепер знову втручається доля.

Безладно насвистуючи собі під ніс, ти починаєш скидати форму. Вона була на тобі всю ніч. Немає часу нести її в пральню — можна просто обробити губкою та відтиснути.

Потрібно, щоб вона мала якнайкращий вигляд.

Розділ 14