Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Але повідомлення було не від нього. Пол писав мені, що в Тома стався серцевий напад.

Ми не усвідомлюємо, наскільки залежні від контексту. Ми визначаємо людей за тим, якими їх бачимо щодня, але вилучити їх із повсякденного контексту, помістити в інше середовище чи ситуацію наш розум відмовляється. Те, що колись було знайомим, видається дивним і тривожним.

Я ледь упізнав Тома.

Киснева трубка змією вповзала до носа; у руку, приклеєна спеціальною стрічкою, уп’ялася крапельниця. Від нього тягнувся дріт до монітора, де тремтливі елек­т­ронні лінії мовчки відстежували рух серця мого друга. У широкому лікарняному халаті плечі Тома здавалися блідими й худими — виснажені м’язи старої людини.

На подушці покоїлася голова старого чоловіка, сива, із запалими щоками.

Серцевий напад стався минулого вечора в морзі. Том працював допізна, бажаючи надолужити час, згаяний удень на Стіпл-Гілл. Йому допомагала Саммер, але о десятій вечора Том відправив її додому. Вона пішла переодягнутися, раптом почула гуркіт зі секційної зали. Вбігши, дівчина знайшла Тома на підлозі напівпритомного.

— Пощастило, що вона ще не пішла, — сказав мені Пол. — Якби не вона, Том міг би там кілька годин пролежати.

Коли я приїхав до відділення невідкладної допомоги, Пол із Сем саме виходили звідти, кліпаючи очима на яскраве сонячне світло. Сем поводилася спокійно й виважено, вона плавно рухалася, відкинувши назад спину, щоб збалансувати тягар пізньої вагітності. Поруч з нею Пол здавався виснаженим і стурбованим. Про серцевий напад Тома він дізнався лише вранці, коли Мері зателефонувала йому з лікарні. Уночі Томові зробили екстрене шунтування, він залишався в реанімації, непритомний. Операція за цих обставин пройшла максимально вдало, але небезпека ще одного нападу не минула. Наступні кілька днів мали бути критичними.

— Ми ще щось знаємо? — запитав я.

Пол стенув плечем.

— Тільки те, що стався великовогнищевий інфаркт. Якби Том не був так близько від відділення, можливо, не встигли б і доїхати.

Сем стиснула чоловікову руку.

— Але він упорався. Вони роблять для нього все, що можуть. І принаймні томографія пройшла добре, тож це хороші новини.

— Вони зробили КТ? — здивовано запитав я. Не­звична діагностика для серцевих нападів.

— Лікарі спочатку думали, що це міг бути інсульт, — пояснив Пол. — Коли його привезли, він дуже плутано говорив. Йому здавалося, що щось трапилося з Мері, — не з ним. Дуже хвилювався.

— Ну, любий, він був ледь притомний, — наполягала Сем. — І ти знаєш, як Том переймається за Мері. Він, мабуть, просто хвилювався, що вона переживатиме.

Пол кивнув, але я бачив, що він усе ще стурбований. Я теж. Плутанина в мові могла бути спричинена тим, що мозок Тома не отримував достатньо кисню, або тромбом у серці, яке не працює. КТ-сканування мало виявити будь-які очевидні ознаки інсульту, проте воно ж було й додатковим чинником ризику.

— Боже, як шкода, що я вчора був у від’їзді, — сказав Пол скривившись.

Сем погладила йому руку.

— І що б це дало? Ти нічого не міг зробити. Такі речі трапляються.

Але не мусять. Я лаяв себе відтоді, як почув звістку. Прикуси я тоді собі язика, замість того щоб дражнити Гікса, патологоанатом, може, й не казився б так, що мене відсторонили від розслідування. Я міг би зняти частину навантаження з Тома, міг би навіть помітити небезпечні ознаки серцевого нападу, що насувався, щось із цим зробити.

Але я не зробив. І тепер Том у реанімації.

— Як Мері? — запитав я.

— Справляється, — відповіла Сем. — Усю ніч тут пробула. Я пропонувала залишитися з нею, але думаю, що краще їй побути з ним наодинці. Можливо, син їхній потім прилетить.

— Можливо?

— Якщо він зможе відірватися від справ у Нью-Йорку, — гірко мовив Пол.

— Поле… — попередила Сем. Вона злегка всміхнулася мені. — Якщо хочеш зайти привітатися, я впевнена, що Мері це оцінить.

Я знав, що Том ще надто слабкий для відвідувачів, але все одно хотів зайти. Уже було рушив до корпусу, та Пол мене зупинив.

— Можеш пізніше заїхати до моргу? Потрібно поговорити.

Сказав, що заїду. Я тільки почав розуміти, що Пол тепер фактично виконував обов’язки директора Центру судової антропології. Здається, підвищення його не тішило.

Я зайшов у відділення невідкладної допомоги — у ніс вдарив клінічний запах антисептика. Серце закалатало, запах викликав спогад про те, як сам валявся в лікарні, але я швидко вгамував спогади. Кроки м’яко віддавали підлогою, я прямував коридором до відділення інтенсивної терапії, куди поклали Тома. Він лежав в окремій палаті. У дверях було маленьке віконце, крізь нього я побачив Мері, яка сиділа біля ліжка. Я легенько постукав у віконце. Спочатку вона ніби не почула, але потім підвела очі й поманила мене увійти.

Вона постаріла на десять років відтоді, як я вечеряв у них два дні тому, але коли жінка піднялася від ліжка, то її усмішка була такою ж теплою, як завжди.

— Девіде, тобі не потрібно було приходити.

— Я щойно почув. Як він?

Ми обоє розмовляли пошепки, хоча потурбувати Тома було мало шансів. Мері зробила невиразний жест у бік ліжка.

— Обхід пройшов добре. Але він дуже слабкий. І є небезпека нового нападу… — Вона замовкла, в її очах блиснула волога. Жінка робила все, щоб зібра­тися із силами. — Але ти знаєш Тома. Міцний, як старі чоботи.

Я усміхнувся із заспокоєнням, якого не відчував.

— Він взагалі був при свідомості?

— Не зовсім. Він прийшов до тями кілька годин тому, але ненадовго. Здається, він весь час плутає, хто лежить у лікарні. Весь час запевняю його, що зі мною все гаразд, — вона тремтяче всміхнулася, тривога не відступала. — Але він згадав тебе.

— Мене?

— Він назвав твоє ім’я, і ти єдиний Девід серед наших знайомих. Здається, він хотів, щоб я тобі щось сказала, та я розібрала лише одне слово. Наче як «іспан­ський», — вона подивилася на мене з надією. — Це тобі щось говорить?

Іспанський? Це здавалося ще одним доказом того, що в Тома було порушене мовлення. Я намагався приховати розчарування.

— Нічого на думку не спадає.

— Мабуть, я не розчула, — розчаровано сказала Мері. Вона вже дивилася на ліжко, явно прагнучи повернутися до чоловіка.

— Краще піду, — сказав я. — Якщо можу чимось допомогти…

— Я знаю. Дякую, — вона замовкла, нахмурившись. — Ледь не забула. Ти не телефонував Томові вчора ввечері,