Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Ти намагаєшся сказати собі, що сьогоднішній вечір буде таким же, як і всі інші рази, але знаєш, що це не так. Раніше твої дії завжди коїлися під прикриттям невідомості, цілком безкарно, тому що ніхто не знав про твоє існування. Тепер усе змінилося. І хоча рішення — твоє власне, однак цей твій вибір: вийти в центр уваги — усе змінює.

Добре це чи погано, але зараз ти мусиш. Вороття немає.

Правда, у тебе гідна підготовка. Без стратегії виходу годі й починати. Коли настане час, ти зможеш знову ковзнути в тінь, як і раніше. Але маєш спочатку довести це до кінця. І хоча винагорода може бути великою, та ризик також великий.

Ти не можеш дозволити собі жодних помилок.

Докладаєш усіх зусиль, щоб вірити: те, що станеться сьогодні ввечері, не має значення в загальній схемі речей, твоя справжня робота триватиме незалежно від цього. Але це звучить фальшиво. Правда в тому, що зараз на карту поставлено більше. Хоча тобі неприємно визнавати це, усі невдачі взяли своє. Тобі це потрібно, тобі потрібне підтвердження того, що всі ці роки не пішли намарно.

Усе твоє життя.

Ти закінчуєш полірувати об’єктив камери й наливаєш склянку молока. Слід якось нейтралізувати кислоту у шлунку, але його зараз вузлом скрутило — крихта до горла не лізе. Молоко відкрите вже день чи два, кірка зверху говорить, що воно, мабуть, скисло. Одна з переваг відсутності відчуття запаху чи смаку. Ти п’єш молоко залпом, дивишся у вікно на силуети дерев на тлі неба. Коли ставиш порожню склянку на кухонний стіл, заплямована внутрішня частина надає їй примарної прозорості в темряві.

Тобі подобається ця ідея: скло-привид.

Але незабаром задоволення зникає. Ці моменти, які ти найбільше ненавидиш, — очікування. Однак тепер уже недовго. Ти дивишся в протилежний бік кімнати, де за дверима висить уніформа, ледь помітна в темряві. Не дуже схожа на справжню, якщо уважно придивитися. Але хіба люди придивляються уважно? У перші кілька секунд вони бачать лише уніформу.

І це все, що тобі потрібно.

Наливаєш собі ще одну склянку молока, дивишся у брудне вікно, у небі згасає останнє світло.

Розділ 13

Відколи ми бачилися востаннє, стоматолог з місця не зрушив, так і лежав. Розкинувшись на спині, він залишався нерухомим, як уміють лише мертві. Але зміни відбувалися. Плоть висохла на сонці, шкіра й волосся злізали з трупа, наче непотрібне пальто. Ще кілька днів — і від м’яких тканин залишаться вперті сухожилля, а невдовзі не зостанеться нічого, крім міцної кістки.

Я прокинувся від нестерпного головного болю, остан­ній келих вина вчора таки був зайвим. Спогад про все, що йому передувало, настрою не покращив. Я стояв під душем і думав, що ж робити, поки не почую новин від Тома. Але що тут насправді було вирішувати?

Досить уже бути туристом.

Коли я приїхав до дослідного полігону, автостоянка була ще майже порожньою. Простір досі ховався в тіні, і, вбираючись у комбінезон, я тремтів від ранкової прохолоди. Вийняв телефон, зважуючи, залишати його ввімкненим чи ні. Зазвичай я вимикав його, минаючи браму, — порушення внутрішньої тиші телефонними розмовами здавалося проявом неповаги, — але не хотілося пропустити дзвінок Тома. Може, залишити телефон на вібрації? Але тоді весь ранок тільки й чекатиму того дзижчання. Окрім того, я ж знаю, що Том зателефонує Ґарднерові пізніше.

Зважившись, я вимкнув і сховав телефон.

Із сумкою на плечі попрямував до брами. У таку ранню пору я виявився не першим відвідувачем. Проби­раючись крізь дерева полігону, двоє, найімовірніше, аспірантів, чоловік і жінка в хірургічних халатах, розмовляли про щось. Поминули мене, дружньо привіталися і зникли за деревами, попрямувавши у своїх справах.

Без них в огородженому лісі запала тиша. Її порушував пташиний спів, але, крім пташок, я міг бути тут єдиною живою істотою. Сонце ще не зійшло так високо, щоб пробитися крізь дерева, і під густими кронами відчувалася прохолода. На штанах комбінезона темніла роса. Я підіймався лісистим схилом пагорба, прямуючи до місця, де лежало тіло дантиста. Захисна сітчаста клітка дозволяла спостерігати, як розкладається його тіло в умовах ізоляції від комах або некрофагів. Дослідження не було достеменно оригінальним, але я такого рані­ше не проводив. І виконувати дослід власноруч завжди краще, ніж покладатися на роботу інших.

Минуло кілька днів, відколи я працював тут, тож треба дещо надолужити. Пройшовши через маленькі дверцята вольєра, я дістав із сумки рулетку, штангенциркуль, фотоапарат і блокнот, присів навпочіпки й заходився працювати. Довелося докласти зусилля. Головний біль нестримно пульсував за очима, а думка про телефон у сумці постійно розсіювала увагу. Зрозумівши, що вже двічі роблю той самий обмір, я сердито струсив головою. Ну ж бо, Гантере, зосередься. Ти ж для цього сюди приїхав.

Викинувши з голови все, що заважало увазі, я взявся за роботу. Головний біль і телефон тимчасово зник­ли зі свідомості, бо я вже втягнувся в мікросвіт розпаду. Суто об’єктивно наш фізичний розпад нічим не відрізняється від будь-якого іншого природного цик­лу. І, як і будь-який інший природний процес, для достеменного розуміння його необхідно вивчати.

Згодом дискомфортні відчуття почали нагадувати про себе. Шия задерев’яніла, я припинив роботу, щоб розім’ятися, і тут зрозумів, що мене діймають спека й судоми. Сонце стояло вже досить високо, дерева від нього не затуляли, у комбінезоні я добряче спітнів. Глянув на годинник і з подивом побачив, що вже майже полудень.

Вийшов із клітки, зачинив за собою двері, потягнувся, скривився, коли тріснуло плече. Знявши рукавички, поліз до сумки по пляшку з водою і завмер, побачивши власні руки. Після тісних гумових рукавичок шкіра була бліда й зморшкувата. Нічого незвичайного, але це видовище чимось відгукнулося в моїй підсвідомості.

Подібне, і таке ж невловне, відчуття «майже впізнання» накривало мене напередодні на Стіпл-Гілл. Знаючи з досвіду, що краще не тиснути на мимовільні о`брази, я напився води. Відклавши пляшку, подумав, чи Том уже розмовляв із Ґарднером. На мить знову закортіло ввімкнути телефон, щоб перевірити повідомлення, але я рішуче відштовхнув спокусу. Не звертай уваги. Спочатку закінчи те, що ти тут робиш.

Легше сказати, ніж зробити. Том уже майже напевно зв’язався з Ґарднером, думка про це заважала зосередитися. Намагаючись не піддаватися їй, я вперто проводив останні заміри, перевіряв, записував результати в журнал. І лише потім почав збирати спорядження. Зачинивши за собою сітчасту клітку, попрямував до воріт. Дійшов до машини, стягнув комбінезон та рукавички, склав усе в багажник — і лише тоді дозволив собі ввімкнути телефон.

Одразу пролунав звуковий сигнал повідомлення. У животі все згорнулось у вузол від передчуття. По­відомлення надійшло невдовзі після мого приїзду на полігон. Мене кольнуло розчарування: я про­пус­тив дзвінок Тома за кілька хвилин після вимкнення телефона.