Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

Локвуд поманив нас за собою, легенько з’їхав схилом даху вниз і опинився тепер уже біля димаря наступного даху. Ми вирушили за ним, так само ковзаючи схилами дахів і намагаючись не дивитись униз, у темні провалля. Ні голуби, ні тим паче здохлі коти нам не траплялись. Невдовзі ми дістались до місця, де до ковпачка димаря було причеплено клаптик синьої матерії, а до самої труби припнуто кінець товстого, згорнутого поряд кільцем мотузка. Усе це — й клаптик матерії, й мотузок — підготував для нас минулої ночі Кіпс.

— Ось ми й прийшли, — мовив Локвуд. — Під нашими ногами будинок Товариства Орфея, — він намацав ніж, прикріплений до робочого пояса, й витяг з кишені балаклаву. — Пора. Надягайте маски.

Кіпс завагався, крутячи в руках окуляри:

— Як мені надягти їх? Під маску? Чи краще поверх?

— Звичайно, поверх, — відповіла Голлі. — Інакше вони розтягнуть усю маску.

— Так я, власне, й думав. Щось іще потрібно, Локвуде?

— Ні, — Локвудове обличчя вже зникло під балакливою. Він скинув униз вільний кінець мотузка і, обхопивши його обома руками, поліз до краю даху. — Стежте за мотузком. Я смикну за нього, тільки-но спущусь униз.

Скраю даху він трохи нахилився назад, а потім пірнув у порожнечу, завис і заходився помалу перебирати руками, торкаючись носаками своїх черевиків стіни. Ще кілька секунд — і він зник у пітьмі.

Ми присіли навпочіпки, наче химери на даху собору, з рюкзаками за спинами й рапірами на поясах, клинки яких виблискували при світлі зірок. У Голлі з-під маски вибилось волосся — я бачила, як вітер тихенько куйовдить його. Знизу долинув брязкіт розбитого скла. Ми чекали, не ворушачись і не зводячи очей з мотузка.

— Ладен закластись, що він зірвався,—обізвався череп. — Чула брязкіт? Це він гепнувся спиною на оранжерею.

Цієї миті за мотузок хтось смикнув — спочатку раз, потім другий. Я була до нього найближче. Я боюсь висоти і знаю, що в такому випадку краще діяти якнайшвидше. Ось і тепер я хутко схопила мотузок і, наслідуючи Локвуда, рішуче ступила за край даху. Я поволі спускалась униз, намагаючись не думати ні про довколишню порожнечу, ні про важкий рюкзак, ремені якого просто-таки різали мені плечі.

Натомість я зосередила увагу на власних черевиках, дивлячись, як вони торкаються пошарпаної, потемнілої стіни, поступово наближаючи мене до землі. Униз, униз, униз...

Нарешті я побачила під черевиками світлий горішній край дерев’яної віконної рами, а далі й саме вікно з прочиненою стулкою. За вікном у кімнаті горів ліхтар, а біля підвіконня вимахував руками Локвуд. Злізши ще нижче, я дісталась до відчиненої стулки. Локвудові руки підхопили мене й затягли всередину.

— Пишаєшся собою, Люсі? — запитав він, усміхаючись у темряві. — Мені довелось відбити куточок шибки, проте сподіваюсь, що цього ніхто не чув.

Локвудів ліхтар працював на найменшу потужність, проте навіть за такого кволого освітлення я зуміла розгледіти кімнату, в якій опинилась. Посеред кімнати стояв овальний стіл з чотирма кріслами, а біля стіни — сервант із пляшками води й склянками. На столі — стаканчик із ручками та олівцями, а біля нього — маленький годинник. Стіни кімнати були обклеєні темними паперовими шпалерами й прикрашені рямцями з фотографіями членів Товариства Орфея різних років. У повітрі пахло меблевим лаком та лавандою. Я мимоволі напружила свій Талант, хоч і не сподівалась почути тут якихось потойбічних звуків. Їх і справді тут не було. То був звичайнісінький кабінет для ділових зустрічей, я бачила такі кабінети в незліченних лондонських конторах.

Я обернулася до вікна, щоб допомогти Локвудові затягти сюди наших друзів, і вони справді невдовзі з’явились тут: спочатку Голлі, а потім Кіпс. Усе тривало як слід, тож ми трохи постояли в кабінеті, слухаючи цокання годинника. Потім Локвуд дістав з рюкзака ще один мотузок і припнув його кінець до ніжки стола.

— Якщо нам доведеться тікати поспіхом, — сказав він, — ми викинемо цей мотузок у вікно й зліземо ним униз. Лізти на дах ми просто не матимемо часу. Проте в будь-якому разі тікатимемо через цю кімнату. Запам’ятали? Якщо нам доведеться розділитися, збираємось тут.

— Зрозуміло, — відповіла я. — А зараз нам куди? Бібліотека в них, здається, на першому поверсі?

— Так, але книжка, потрібна Джорджеві, не обов’язково лежить у бібліотеці. Доведеться обшукати все по черзі. Спокійно й тихо. Якщо ми зробимо це непомітно для тих, хто нині заночував тут, то буде чудово.

Залишивши ліхтар на вікні, ми рушили до дверей. Локвуд повільно відчинив їх; перед нами відкрився широкий темний коридор, у дальньому кінці якого мерехтіли вогні на сходовому майданчику. Товстий червоний килим, яким було застелено підлогу в коридорі, приглушував наші кроки. Крім цокання ще одного годинника, в будинку не було чути жодного звуку.

— Черепе! — прошепотіла я. — Ти що-небудь відчуваєш?

— Тьохкання ваших сердець. Смак вашого страху. Ти це маєш на увазі?

— Я маю на увазі надприродну активність. Коли щось помітиш, дай мені знати.

Двері більшої частини кімнат уздовж коридору були відчинені; ми швидко з’ясували, що це кабінети, ванні кімнати й навіть одна невеличка спальня. Усі ці кімнати були добре умебльовані, проте загалом у них не було нічого цікавого. Аж ось нам трапилась кімната, до якої Голлі зазирнула, посвітивши ліхтариком, а потім перелякано зойкнула, позадкувала й витягла рапіру.

За мить ми всі були вже поряд із Голлі.

— Усе гаразд, — прошепотіла вона. — Просто спочатку я трохи злякалась... мені здалося, що там повно людей...

Локвуд штовхнув двері. Хоча слова Голлі мали дещо підготувати мене до такого видовища, я мимоволі здригнулась. Промені наших ліхтариків осяяли те, що можна було прийняти за ряд людських постатей у насунутих на обличчя каптурах. Так само шикувались під час одного з наших найперших розслідувань Криваві Ченці з Ешфорда, й так само вони мерехтіли потойбічним сріблястим світлом, за винятком хіба що закривавлених місць. Однак тут перед нами були не привиди. Хоч від цих постатей у мене пробіг мороз поза шкірою, затремтіли коліна й захотілося бігти звідси світ за очі,