Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поміж сірих сутінків 📚 - Українською

Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

360
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поміж сірих сутінків" автора Рута Шепетіс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 65
Перейти на сторінку:
буде добре. Правда.

70

На світанку нас криком розбудили енкаведисти й погнали працювати. Від спання на валізі в мене затерпла шия. Йонас із мамою спали під човном, ховаючись від вітру. Я спала лише кілька годин. Коли всі поснули, я при місяці малювала. Накидала матір Яніни, яка стискає горло дівчинки, вирячені очі Яніни. Я написала листа Андрюсові, де розповідала, що ми в Трофимовську. Тільки от як я його відішлю? Може, Андрюс подумає, що я забула про нього? Він казав: «Я тебе знайду». Як же він відшукає нас тут? Тато, подумала я. Ти їдеш до нас. Поспіши.

Енкаведисти поділили нас на двадцять п’ять груп по п’ятнадцять людей. Ми були в одинадцятій. Чоловіків будь-якої сили вони відправили завершувати бараки для НКВД. Хлопчиків послали рибалити в море Лаптєвих. Решті, тобто жінкам і старим, сказали збудувати юрти – хати – для своїх груп. Проте використовувати цеглу, призначену для будівель НКВД, нам було заборонено. Адже скоро зима, й енкаведистам буде потрібне тепле житло, сказав Іванов – охоронець із бурими зубами. Ми можемо брати биту цеглу, шматки дощок і колод, які повикидало на берег.

– Перш ніж будь-що будувати, нам потрібні матеріали, – сказала пані Рімене. – Швиденько ходіть і позбирайте все, що трапиться, доки інші його не забрали. Усе приносьте сюди.

Я набрала великого каміння, палиць, уламків цегли. Ми що, справді з отого паліччя й камінців щось побудуємо? Мама й пані Рімене знайшли колоди, які винесло на берег. Притягли їх на місце й пішли по нові. Я бачила, як жінка викопує руками мох, щоб затикати його між камінням. Ми з Яніною натягали моху. Від голоду мені викручувало живіт. Скоріше б Йонас риби приніс.

Він повернувся – мокрий, увесь тремтів. Із порожніми руками.

– А риба? Де ж риба? – спитала я, цокотячи зубами.

– Охоронці кажуть, що нам риба не дозволяється. Її всю забрали для НКВД.

– А їсти що?

– Пайки видаватимуть, – відказав він.

Колод для каркаса юрти ми назбирали за тиждень. Чоловіки обговорювали проект. Я креслила.

– Ці колоди не дуже міцні, – відзначив Йонас. – Це ж просто те, що на берег повикидало.

– А в нас більше нічого немає, – сказав пан із годинником. – Нам треба діяти швидко. Встигнути, доки перший сніг не випав. Не встигнемо – не виживемо.

– Швидко. Швидко, – сказав повторювач.

Я вирила заглибини в твердій землі пласким каменем. Земля була мерзла. Глибше вже починався лід. Ми з мамою і пані Рімене повставляли в ті заглибини колоди вертикально. Прикопали їх землею.

– Для п’ятнадцяти людей якось мало, – промовила я, дивлячись на основу. Колючий вітер кидався мені в лице.

– У гурті тепліше буде, – сказала мама.

Підійшли Іванов із Крецьким. Я зрозуміла більшу частину розмови.

– Найповільніші свині в Трофимовську! – процідив Іванов крізь свої іржаві зуби.

– Вам потрібен дах, – сказав Крецький, зробивши жест цигаркою.

– Так, я розумію. А грітися як? – сказала я. На дах колод нам стане, але як будемо грітися?

– Нам потрібна грубка, – сказала мама російською.

Це Іванову здалося особливо кумедним.

– Грубку вам? А чого ще? Гарячу ванну? Келих коньяку? Замовкніть і працюйте, – сказав він і пішов.

Мама подивилася на Крецького.

Той опустив голову й пішов.

– Бачиш, він не допоможе, – сказала я.

Ми працювали ще тиждень, будуючи все з нуля. То був не будинок. То була якась купа гною, гора колод, присипаних землею, піском і мохом. Виглядало воно – як дитина в грязюці погралась. А ми мали там жити.

Чоловіки закінчили будувати бараки й пекарню для НКВД. То були нормальні цегляні споруди з грубкою в кожній кімнаті. Чоловік із годинником казав, що там усе добре обладнане. Як ми мали пережити полярну зиму в земляній хатинці? Ні, вони взагалі не очікували, що ми її переживемо.

71

Того самого дня, коли ми добудували юрту, до мене прибігла Яніна:

– Ліно, там пароплав! Він сюди пливе!

За кілька секунд поряд виникли енкаведисти й почали цілитися нам в обличчя. Усіх позаганяли в юрти. Вони бігали, відчайдушно кричали.

– Йонасе! – гукала мама. – Ліно, де Йонас?

– Його рибалити послали.

– Давай! – гаркнув Іванов, штовхаючи мене до юрти.

– Йонас! – закричала мама, намагаючись уникнути Іванова.

– Він іде, Елено, – сказав пан Лукас, підбігши до нас. – Я його позаду бачив.

Прибіг задиханий Йонас.

– Мамо, там пароплав. З американським прапором.

– Американці припливли. Вони припливли! – сказав повторювач.

– Американці будуть битися з енкаведистами? – спитала Яніна.

– Дурненька. Американці їм допомагають, – сказав лисий.

– Вони нас ховають, – сказала мама. – Охоронці не хочуть, щоб американці побачили нас і дізналися, що вони з нами роблять.

– А американці не поцікавляться, що це за земляні хатки? – спитала я.

– Вони вирішать, що тут якийсь військовий підрозділ, – сказав чоловік із годинником.

– То, може, вибігти, щоб американці нас помітили? – спитала я.

– Тебе пристрелять! – сказав лисий.

– Ліно, будь тут! – сказала мама. – Зрозуміла?

Вона мала рацію. Енкаведисти ховали нас від американців. Ми понад п’ять годин просиділи в юртах. Стільки часу розвантажували американське судно. Щойно воно попливло геть, енкаведисти прибігли й розкричалися, щоб ми працювали. Привезене треба було позаносити до пекарні й бараків НКВД. Я дивилася, як пливе й зникає з очей американський корабель, несучи геть і думки про порятунок. Мені хотілося вибігти на берег, закричати, замахати руками.

Вантаж у великих дерев’яних піддонах у висоту й ширину займав стільки місця, скільки чотири будинки в Каунасі. Харчі. Так близько. Йонас сказав мені пильнувати ті піддони: з такого можна було б зробити двері для юрти.

Чоловік із годинником знав англійську. Він переклав написи на контейнерах: консервований горошок, помідори, масло, згущене молоко, яєчний порошок, цукор, борошно, горілка, віскі. Понад триста литовці і фінів тягали гори харчів, яких більше ніколи не торкнуться. Скільки ж то їжі в Америці, що пароплавом можна було привезти такі велетенські запаси для менш ніж двох десятків охорони? І ось американці пливуть геть. Чи знають вони похмуру таємницю Радянського Союзу? Чи вони «підставляють другу щоку»?

Перенісши харчі, ми стали носити інші запаси: гас, одяг на хутрі, шапки, товсті шкіряні рукавиці. Енкаведисти зимуватимуть у теплі. Моє благеньке пальто продував вітер. Я щосили намагалася підіймати ящики разом із Йонасом.

– Прошу вас, припиніть, – сказала мама панові Лукасу.

– Перепрошую, – сказав він, накручуючи годинник. – Це мене заспокоює.

– Ні, не це. Припиніть читати написи на ящиках. Я просто більше цього не витримаю, – сказала мама і пішла.

– А от я хочу знати, – заперечив лисий. – Хочу знати, що є – раптом у когось

1 ... 52 53 54 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Поміж сірих сутінків» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Поміж сірих сутінків"