Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – От же сука! Як лікар? А як жінка, що ви для мене зробите?

         – Нахаба!

         В палаті Віктора повернули на кушетку. Трохи пізніше до нього увійшла медсестра з візком, й хоч без задоволення, він повинен був прийняти їжу. Коли вона сказала, що його краще буде годувати з ложки, він категорично відмовився. Ту же мить медсестра разом з візком попленталась з палати.

         Замість молочної каші йому дали білу, тушковану котлету зі запашною гречкою. Віктор доволі хутко поїв всю страву. Він був настільки голодний, що й не помітив, що крупа була зовсім не солона й прісна. Та котлета насправді була доброю.

         Полежавши хвилин з двадцять, до нього зайшов новий персональний лікар, тепер вже чоловік: високий, гладко поголений, з ямочкою на кінчику носа. З першого погляду він здавався добродушним, та пізніше Віктор ще схоче його задушити через сувору дисципліну до пацієнта. Скажемо, що найголовнішим для цього терапевта був постільний режим для хворого. В його голові лікарня та всі її системні складові розділялись на певну ієрархію: найвищим, можна сказати Божеством, є Міністерство охорони здоров’я, потім вищим є адміністрація певної лікарні, далі завідуючі відділеннями, безпосередньо персонал – лікарі, санітари, медсестри, є середнім класом, до якого він й відносився; передостанніми є інтерни, а найнижчі, водночас які представляють собою центр і сенс лікарні – хворі. Звали цього терапевта Павлом Ігоревичем.

         Перші запитання, на подив лікаря, став робити Віктор.

         – Коли я потрапляв у аварію, у мене ще був срібний хрестик. Де він тепер?

         – Якщо ви не знали, під час нещасних випадків особисті речі ламаються або губляться.

         – Ох… Де Наталя Олегівна?

         – Вона відмовилась від вас.

         – То хай ненадовго прийде сюди.

         – По-перше, – зітхнув Павло Ігорович, – вона зараз в кабінеті адміністрації, пояснюється перед ними з вашого приводу. По-друге, я ваш новий особистий лікар, і всі питання тільки до мене. По-третє: ви вже їли?

         – Їв. Послухайте, відведіть мене тоді до телефону. Мені потрібно подзвонити. Також дізнайтеся, чи точно хрестик загубився, чи ви його забрали, коли одягали цю штуку.

         Віктор з усіх сил стримувався не лаятись. Схоже, він сильно помилився, коли вбачив в його обличчі доброту. Тепер же, коли він хитав йому головою у відповідь на прохання, терпець Віктора ледь не урвався.

         – Мені треба тільки подзвонити! – благав він. – Ви не маєте на це права! Я хочу подзвонити матері, щоб сказати, що зі мною сталось. Тим більше сама Наталя Олегівна мені говорила, що можна буде подзвонити після МРТ.

         На Павла Ігоревича аргумент про матір подіяв. Та для Віктора ці слова стали причиною для подальшого каяття. Його матері минав вже восьмий десяток, вона жила зовсім сама на одну лише пенсію в однокімнатній дарчій квартирі. В останній раз спілкувавшись з нею, він помітив, що стара починає сходити з розуму: живе в неприбраній квартирі, подекуди розмовляє з собою та говорить нісенітниці. Віктор розумів, що матінка зовсім скоро як не збожеволіє, то сконає, однак поки вона ще жива, він вважав ганебним використовувати її для брехливих цілей.

         Отже, його знов посадили на інвалідне крісло та відвели до вестибюлю, де поблизу реєстратури стояли стаціонарні телефони. Коли Павло Ігоревич відійшов, Віктор набрав номер Сергія з «Ideal Team». У вестибюлі пахло хлоркою, й поряд нього витирала підлогу прибиральниця в синій формі. Чомусь запах цей тепер хвилював Віктора. Гудки в телефоні продовжувались, та врешті почувся веселий голос:

         – Ало, з ким говорю?

         – З Віктором.

         – О, Вітя, а що це за номер?

         – Та блядь, я в лікарні. Ти не знаєш, що зі мною сталось?

         – Ти про що?

         – Я… – Віктору соромно було говорити правду, – коли я вчора виїздив з офісу, я розбився, вщент. Мене тут дістають в лікарні. Я не відчуваю ніг, та може вони просто оніміли.

         – Блядь, Вітя, то це ти вчора в новинах був! – вигукнув Сергій. Як ти вижив? Там машину на хуй рознесло.

         – Мене показували по телевізору? – спитав Віктор, наче знаходив в цьому щось хороше. – І як казали? 

         – Я не пам’ятаю, чесно. Там щось, на проспекті Перемоги жахлива ДТП, і таке інше. Вчора, коли ти пішов, ми корпоратив такий влаштували!

         – От суки, я бачу корпоративів у вас більше ніж роботи.

         – Вітя, лише не кажи, що ти так любиш роботу.

         – Атож.

         Після короткої мовчанки Віктор продовжив:

         – Ах, я ж для чого подзвонив. Серьог, я ж тобі вчора гроші залишав свої, що на оренду.

         – Так так!

         – Ну от, сьогодні відправиш їх хазяйці, зараз скажу номер…

         – А ти сьогодні платиш за оренду? – зі схвильованим голосом поцікавився Сергій.