Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Так, кожне 27 число!

         – Вітя, послухай, – перебив він його, коли Віктор почав вимовляти номер карти, – не кричи лиш. Я поверну тобі гроші. Точно не скажу коли, та поверну.

         – В якому сенсі?

         – Я їх вчора витратив на корпоратив. Ну так погуляти хотілось!..

         – Ти сука! Десять тисяч, блядь, там десять тисяч! Як ви, на хуй, за одну ніч витратили мої десять штук!

         – Вітя, ми не за одну ніч! Тебе не було ще наступний день в офісі.

         – Тому що я без свідомості на крапельниці лежав, а ти підарас, мої гроші витратив! – в той мент пика Віктора шалено почервоніла від люті.

         Десь у віддалині вестибюлю пролунало: «жах!», «ану тихіше!», та Віктор наче їх і не чув. Як же він міг так дурно довіритися цьому негідникові? Звісно, увесь цей час він знав Сергія як свого найбадьорішого колегу, й подумати, що він здатний на подібну підлість, було для нього за межею реального. Тепер же, якби Віктор зараз би побачив його перед собою, то певно, знайшов би навіть сили встати на ноги й відповісти йому ударом по обличчю за кожну витрачену гривню.

         – Вітя, я сказав що поверну, то значить поверну, зрозумів? – впевнено проказав Сергій.

         – А я тобі довіряв. Ти що – сука виходить? Так?

         – Слідкуй за своїм язиком.

         – Щоб завтра гроші були в мене, ти зрозумів?

         – Ага. І щоб ти більше не приходив в офіс. Я скажу Дімові, що ти звільнений через непрацездатність, – Сергій мав на увазі директора агентства.

         Розмова закінчена. Короткі гудки. Віктор поклав трубку на місце, та прихиливши голову, став розмірковувати. Здається, сама доля викинула його в сміттєвий бак. Віктор оцінив свою ситуацію: він потрапив у жахливу аварію, не може ходити, його машина, зароблена трудом строком в двадцять років, розтрощена; найближчий колега витратив його гроші на орендну плату, й тепер йому світить тільки виселення, бо хазяйка у Віктора надто принципіальна щодо плати. І вся ця гірка метаморфоза буквально за одну добу!

         Тоді він став згадувати людей, до яких також можна звернутись по допомогу. Близько десяти хвилин Віктор думав, та врешті помітив, що майже будь-яка знайома людина, крім тільки сусідки, з якою він коли-небудь розмовляв, рано чи пізно його люто ненавиділа. Через складний характер йому так і не вдалося створити власну сім’ю, й сам Віктор не знаходив це чимось встидним або неправильним. Роль «вічно молодого вічно п’яного» холостяка надто вже йому подобалась, та це в результаті привело його в стан вічних пошуків. Віктора все життя займало питання пошуку роботи, бо на жодній добряче він закріпитись не міг. Якби в нього спитали, що йому більше за все подобається, він би сказав: «автомобілі», – та це не означало б, що він любить працювати з ними, ремонтувати. Так, він дійсно чудово розбирався в машинах, та їхню швидкість він вважав більшим мистецтвом, аніж майстерність її зібрати або знайти хибу. Повинні признатись, саме по цій причині сталася аварія. Мало того, не перевіряючи автомобіль самостійно, Віктор не хотів здавати її в шиномонтаж. При поганому балансуванні на великій швидкості колесо починає бити, й будучи пов’язаним з карданним валом руля, кермо в один момент теж піддається потужному люфту. Безперечно, Віктор розумів і знав про подібне, та не допускав для себе цих випадків, пояснюючи це наявністю якісного гідравлічного підсилювача.

         Тоді ж Віктор згадав про те, що має людину, яка завжди буде готова його підтримати. «Оксана…» – промайнуло в думках. Неймовірно, та він пригадав, що має також молодшу на три роки сестру. На щастя, він добре пам’ятав її номер телефону, коли вона в останній раз приїздила до нього на Різдво. 095-500-… – набрав він на тьмяних кнопках стаціонарного телефону. Пролунали безнадійні гудки, близько півхвилини. Певне, Оксани немає вдома.

         Поклавши знов трубку, Віктор вже не став гадати. Звичайно, тепер покладатися на матір було неможливо. Тоді він став думати, як йому вибратися звідси, можливо, під приводом, що він знайшов собі доглядача, котрий зможе витирати пролежні, і таке інше. Єдиною людиною наразі могла бути тільки його сусідка Ірина, з якою Віктору на диво вдалося поладнати. Справді, відповідаючи своєму імені, Ірина була спокійною й миролюбною жінкою шістдесяти п’яти років. Щоправда, Віктор не пам’ятав її номеру телефону. Тоді він попрохав у жінки на реєстратурі знайти по її імені й прізвищу мобільний. Вона йому відмовила, сказавши, що на це мають право тільки правоохоронні органи.

         Коли повернувся Павло Ігоревич, Віктор сказав, що забув номер матері.

         – З ким же ви тепер розмовляли? – спитав лікар.

         – Спочатку з колегою, щоб обговорити мою оренду. Це дуже важливе питання, та ще важливіше це те, що я хочу подзвонити мамі.

         – І як же я вам допоможу?

         – Спробуйте знайти її номер. Це дуже важливо.

         – Вікторе, я б це зробив, та зараз ви повинні повертатися в палату. До вас прийшли журналісти.

         – Журналісти? Нащо?

         – Щоб взяти у вас інтерв’ю з приводу аварії.

         – Ах, – у Віктора несподівано сильно заболіла голова. – Мене будуть знімати?