Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Знову відчинилися двері. Цього разу кроки були важкі й енергійні. Хтось цілеспрямовано прямував до нашої кабінки.

— Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд! Негайно виходьте звідти і вертайтесь на урок!

Ми зніяковіло мовчали. Тоді Леслі сказала:

— Ви знаєте, що це дівчачий туалет, еге ж, містере Вітмен?

— Рахую до трьох, відповів містер Вітмен. — Раз…

На «три» ми самі відчинили дверцята.

— Запишу в класний журнал, — сказав містер Вітмен, дивлячись на нас, як суворе білченя. — Ви мене вельми розчарували. Найбільше ти, Ґвендолін. Ти не можеш робити все, що тобі заманеться, тільки тому, що зайняла місце своєї кузини. Шарлотта ніколи не легковажила свої шкільні обов'язки.

— Так, містере Вітмен, — сказала я. Ця авторитарна манера личила йому, як корові сідло. Зазвичай він був цілком ласкавий — ну, в найгіршому разі саркастичний.

— А тепер бігом у клас!

— Як ви дізналися, що ми тут? — запитала Леслі.

Містер Вітмен не відповів. Він сягнув рукою до папки Леслі.

— А це я поки що візьму собі на сховок!

— О ні, не треба. — Леслі притиснула папку до грудей.

— Давай сюди, Леслі!

— Але мені вона потрібна… для уроку!

— Рахую до трьох…

На рахунок «два» Леслі, скрегочучи зубами, віддала папку. Було дуже неприємно, коли містер Вітмен заштовхнув нас у клас. Місіс Каунтер, очевидно, озлилася на нашу спробу прогуляти заняття, бо до кінця уроку сприймала нас як порожнє місце.

— Ви що — смалили? — запитав нас Ґордон.

— От дятел, звісно ні, — відмахнулася Леслі. — Нам треба було спокійно поговорити.

— Ви прогуляли, бо хотіли поговорити? — Ґордон постукав себе по голові. — Справді? Дівки!

— Зараз містер Вітмен може перечитати всі папери, — сказала я Леслі. — І тоді він дізнається, і Вартові теж дізнаються, що я тобі все розповіла. А це точно заборонено.

— Так, точно заборонено, — погодилася Леслі. — Можливо, вони пришлють чоловіка в чорному, щоб прибрати мене, бо я знаю те, про що ніхто не повинен знати… — Здавалося, ця перспектива її підбадьорила.

— А якщо ця думка не така вже й хибна?

— Тоді… я піду куплю тобі сьогодні по обіді газовий балончик, і собі теж куплю. — Леслі поплескала мене по плечі. — Ходімо! Ми не дозволимо покласти себе на обидві лопатки!

— Ні, ми не дозволимо. — Я заздрила незламному оптимізму Леслі. Вона в усьому завжди бачила тільки кращий бік. Якщо він, звичайно, був.

Розділ чотирнадцятий

З «Анналів Вартових»,

14 серпня 1949 року

15:00–18:00. Люсі й Пол з'явилися в моєму бюро для елапсування. Ми базікали про реконструкцію й облаштування цієї частини міста та про той неймовірний факт, що Ноттінґ Гілл у їхній час став найпопулярнішим і найдорожчим районом міста (вони називають це «стильний»). Ще вони принесли мені список усіх переможців Вімблдону з 1950 року. Все, що виграю на тоталізаторі, я обіцяв вкласти у фонд сплати за освіту моїх дітей і онуків. Крім того, я збираюся придбати один-два зруйнованих будинки в Ноттінґ Гіллі. Про всяк випадок.

Звіт: Лукас Монтроз, адепт 3-го ступеня.

Сьогодні заняття тягнулися болісно повільно, шкільний обід був так само гидкий, як зазвичай (йоркширський пудинг), і, коли після двох уроків хімії можна було нарешті йти додому, я відчувала, що не проти подрімати.

Шарлотта цілісінький день мене ігнорувала. На одній із перерв я спробувала заговорити з нею, але вона заявила:

— Якщо ти хочеш вибачитися — забудь!

— За що це я маю вибачатись? — обурилася я.

— Ну, якщо ти сама не розумієш…

— Шарлотто! Я ж не винна, що цей дурнуватий ген дістався у спадок мені, а не тобі!

Шарлотта гнівно креснула очима.

— Це не дурнуватий ген, це дар. Щось особливе. А те, що він дістався тобі, — цілковите марнотратство. Але ти ще мало каші з'їла, щоб бодай якось це зрозуміти.

З цими словами вона розвернулась і пішла.

— Вона впорається, — сказала Леслі, коли ми забирали свої речі з шафок. — Їй спочатку треба звикнути до того, що вона тепер така ж, як усі.

— Але вона несправедлива, — поскаржилася я. — Врешті-решт, я ж нічого у неї не забирала.

— Звісно, ні. — Леслі простягнула мені свою щітку для волосся. — На, візьми.

— Навіщо?

— Зачесатися, для чого ж іще?

Я слухняно провела щіткою по волоссю.

— А для чого, власне кажучи, я це роблю?

— Я просто хочу, щоб ти була гарна, коли знову побачишся з Ґідеоном. На щастя, туш для вій тобі не потрібна, бо твої вії від природи просто на диво чорні і довгі…

Почувши про Ґідеона, я залилася рум'янцем.

— Може, сьогодні я його взагалі не побачу. Сьогодні мене збираються послати в якийсь підвал 1956 року, щоб я скніла там над домашніми завданнями.

— Ну, може, він зустрінеться тобі дорогою туди або назад.

— Леслі, я не в його стилі!

— Він не це мав на увазі, — мовила Леслі.

— Ні, саме це!

— Ну то й що? Свою думку завжди можна змінити. У всякому разі, сам він у твоєму стилі!

Я роззявила рота і знову закрила. Було безглуздо заперечувати це. Він був у моєму стилі. Хоча я з радістю запевнила б себе у зворотному.

— Будь-яка дівчина вважатиме його крутим, — сказала я. — Принаймні зовні. Але він увесь час допікає мене до живого і… командує мною і… і він просто… просто неймовірно…

— …Крутий? — Леслі щиро посміхнулася мені. — Ти теж, чесно! Ти найкласніша дівчина, яку я знаю. Можливо, крім мене. І командувати ти теж умієш. Ходімо. Я страшенно хочу глянути на лімузин, який тебе забере.

Джеймс манірно кивнув мені, коли ми підійшли до його ніші.

— Почекай, — сказала я Леслі. — Мені треба запитати про дещо Джеймса.

Коли я зупинилася, з обличчя Джеймса зник чванькуватий вираз, і він радісно мені всміхнувся.

— Я ще раз поміркував над нашою останньою розмовою, — сказав він.

— Про поцілунки?

— Ні! Про віспу. Можливо, я-таки її підхопив. До речі, твоє волосся блищить сьогодні дуже красиво.

— Дякую! Джеймсе, можеш зробити мені