Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

– Ти знайдеш туди доступ, коли перетвориш її на повію, — серйозно пообіцяла жінка. – І поспіши з цим. Якщо дядько помре, не змінивши заповіту, ми обидва втратимо гроші за Шепетув.

– Тоді я маю побути з нею наодинці. Ти ж не вважаєш, що вона віддасться мені серед білого дня прямо у вітальні.

– Щось придумаю, — пообіцяла Ельжбета, погладжуючи його сосок великим пальцем.

Другу руку вона просунула між стегон Джакомо, пестячи його мляву мужність.

Жінка зробила кілька рухів рукою і відчула, як та поступово робиться твердою.

Ельжбета опустила голову, цілуючи напружений живіт. Вона потерла щокою волоски на низу живота Джакомо і обхопила губами його член. Той був вологим, липким і пахучим.

Жінка вдихнула інтенсивний аромат і насолодилася ним. Її збуджувала м’якість і вразливість того, що лежало у неї на язиці. Вона відчула, як "це" затверділо, наповнивши її рот. Старостина стиснула його рукою біля основи і розмасувала, зробивши його ще більшим.

Джакомо гортанно застогнав і вп’явся пальцями в її волосся, змусивши її проковтнути пеніс ще глибше.

Коли вона почала задихатися, то відкинула голову назад, дозволяючи блискучій від слини мужності вислизнути з її рота.

Чоловік знову застогнав, цього разу розчаровано.

Ельжбета посміхнулася й сіла на нього. Її коліна притиснулися до його стегон. На мить вона поглиблювала член в собі круговими рухами попереку, відчуваючи, як він наповнює її, допасовуючись до її жіночості. Джакомо видав з себе здавлене хрипіння і випнув стегна так, ніби збирався проколоти її наскрізь.

Ельжбета нахилилася ближче до його обличчя. Її набряклі груди вимагали дотику, ласки її вуст. Чоловік заспокоїв це бажання вологим поцілунком.

Зігріта чудовим теплом, жінка прискорилася, роблячи короткі, різкі рухи. Відчувши це зараз, вона притиснулася губами до чоловіка, витягуючи в них власний крик задоволення. Вивільнені емоції захлеснули її.

Ельжбета всім тілом притислася до сильних рук Казанови, рухаючи стегнами й ловлячи останні іскри оргазму.

Розділ 7

Напередодні Святвечора вся хата була наповнена запахом розвішаних смерекових і ялинових гілок. Кімнати виблискували різнокольоровими стрічками, розмальованими горіхами та прикрасами з пряників, які вона так любила в дитинстві.

Проте найбільшим символом майбутнього свята народження Господа нашого був вертеп.

Той, що був у дядьковій садибі, стояв у їдальні на спеціальному дерев’яному помості. Насправді це була радше мініатюра шляхетної садиби, ніж убога стайня з Віфлеєму. Вертеп зображував прихід трьох волхвів. Над похилим дахом сяяли срібні зірки й велика комета зі щирого золота, пришита до темно-синього оксамиту, що замінював нічне небо.

Всі сіли за стіл, накритий свіжою скатертиною, під яку поклали сіно. За звичаєм один стілець і набір посуду були залишені вільними. Ксьондз, запрошений спеціально для цієї нагоди з міста, відслужив молитву, і всі почали ділитися світло-коричневою облаткою.

Оскільки на Святвечір не їли м’яса, яке зазвичай було на столі вельмож, кухарі приготували капустяну юшку, щуку в шафрані, судака в цибулі та боброві хвости, бо церква чомусь вважала цю тварину нічим не відмінною від риби. Були також окунь і вугор з розмарином, цибулею та часником, смажений короп, приправлений родзинками, і лин у капусті. Був також борщ з вушками та грибна юшка. З солодощів замість ніжних тістечок, до яких Ельжбета звикла у Варшаві, кухарі спекли традиційні пончики, такі щільні і тверді, що, якби один із бенкетників кинув його в іншого, він міг би підбити йому око. Що, до речі, траплялося і в менш урочистих обставинах, коли напої вдаряли в запальні голови. Проте того вечора урочистий настрій, освячений присутністю священнослужителя, відводив гуляк від скандальної пиятики.

Це не означає, що було сумно. Всі веселилися, спілкувалися та слухали музику. Музики, привезені з фольварку, робили години, проведені домочадцями за столом, приємнішими, а молодий служка співав ангельським голосом колядки: "Говорить ангел господній", а потім "Коли Христос народжується", за що дядько Леон нагородив його монетою.

Юлія виконала "Коли красива діва" і "Ісус малесенький", колядки, які часто співали по жіночих монастирях, і зробила це настільки гарно, що навіть Ельжбета на мить піддалася чарівності моменту.

У неї самої ніколи не було гарного голосу, тому вона вимовилася, колядуючи разом з іншими бенкетниками.

Навіть Казанова, здавалося, був щиро зачарований польським Святвечором, хоча в його випадку ніколи не було певно, що є щирим, а що просто було чудовою грою. Щодо неї самої, то Ельжбета, на диво, почувалася цілком комфортно серед цих людей, яких раніше вважала чужими.

Подумавши про це, вона відчула докори сумління. Подивилася на Юлію, дівчина здавалася трохи напруженою і, мабуть, випила забагато для людини з нетренованою головою. У голові Ельжбети промайнула думка, що їй слід перервати інтригу, яку вона задумала з Казановою на сьогоднішній вечір. Жінка відкинула дилеми. Їй потрібен був Шепетув, хоч би що треба було зробити, щоб його отримати. Однак позбутися докорів сумління напередодні Різдва було нелегко, і не встигла вона це зрозуміти, як вже випила весь графинчик вина.

Коли настав час відправлятися на опівнічну месу, більшість гуляк встали з-за столу, щоб поїхати до костьолу за кілька миль від Шепетува.

Незважаючи на те, що і дядько хотів піти, він був ще недостатньо здоровий, і Казанова наполегливо радив йому не виходити на мороз. Юлія перехопила погляд Ельжбети і відразу впала до ніг свого дядька, просячи його дозволити їй залишитися й доглядати за ним.

Старий в добрій вірі погодився на це і поцілував свою улюбленицю в чоло. Казанова також заявив, що залишиться з пацієнтом, що не зустріло опору.

Більшість домочадців вантажилися на сани. Прислуга на конях і з факелами вишикувалися попереду, освітлюючи шлях кавалькаді. Мороз був лютий, від кожного вдиху морозив ніздрі й рот. Він допоміг Ельжбеті уникнути сонливості, викликаної вином. Щільніше натягнувши хутряну шубу, вона подивилася на вікна, у яких відбивалося світло смолоскипів. У неї було відчуття, ніби старий двір ожив й несхвально дивився на неї.

Старостина здригнулася й відігнала марновірну думку, а тут коні помчали, пирхаючи, тягнучи за собою сани, що швидко віддалилися від садиби.

В костьолі, як і завжди на пастерку - опівнічну різдвяну месу, було повно людей. Усі, хто міг, приїхали з усієї округи, щоб з’явитися на цій особливій службі.

Ельжбета сіла на лаву біля пана Мошинського. Протягом всієї меси вона майже не слухала священика, який стояв спиною до вірян і відправляв службу латиною. Вона відкликалася, ставала на коліна і хрестилася разом з іншими віруючими, її