Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Аріель.
Майже до ранку я сиділа перед ноутбуком, надсилаючи резюме на всі можливі вакансії. У мене не було жодного досвіду роботи, але я сподівалася, що знайду хоча б місце офіціантки чи продавця-консультанта. Кожне нове резюме було моєю маленькою надією. Годинник показував о пів на шосту ранку, і лягати спати вже не було сенсу. Я вирішила піти в душ, щоб хоч трохи привести себе до тями.

Коли я спустилася вниз, то побачила, як мама готує бутерброди і каву. У домі було порожньо, ніякої прислуги — лише ми. Атмосфера тиснула, ніби порожні стіни тепер теж знали, що ми залишилися одні. Я намагалася приховати свій страх, але глибоко в душі мене охоплював холод. Наша квартира також була під арештом, і я не розуміла, чому. Усе виглядало так, ніби мама щось приховує. Але навіть якщо це було так, я не мала сили й совісті запитати її прямо.

— Ти зможеш ще повчитися цей семестр, але наступний… - сказала мама, вкладаючи мені в руки ланч.

— Усе нормально, не думай про це, - відповіла я, посміхаючись, щоб не додавати їй зайвого стресу. Потім швидко розвернулася і попрямувала до виходу.

Але нічого не було нормально. Що взагалі робити далі? Мої думки крутилися без кінця. Якщо я розповім про це Лео, він обов’язково спробує допомогти. Але я не могла дозволити собі ставати фінансово залежною від нього. Це виглядало б як слабкість, а я обіцяла собі бути сильною. Попросити таку суму у Евелін? Це було б чистим божевіллям. Я б віддавала їй гроші до кінця життя.

Я глибоко вдихнула, зупинившись біля воріт, і спробувала заспокоїтись. Ще вчора все здавалося складним, але зараз це була справжня безодня.

— Ти рано, Янголе. Добре, що я встиг, - сказав Лео, злегка посміхаючись, коли я побачила його біля воріт.

Він оперся на свій чорний "Порше", виглядаючи так, ніби це частина його звичного антуражу. Лео міняв машини частіше, ніж більшість людей змінюють плани на вихідні. Часом я забувала, до якої сім'ї він належав, і що для нього це все звичайне життя.

— Чому ти тут? - запитала я, підходячи ближче. На мить я відчула, як трохи розслабляюся поруч із ним.

— Підвезу тебе, - відповів він так, ніби це було найочевидніше рішення. — Ти ж не збиралася йти на автобус у такий холод?

Автобус? Ні, я планувала пройтися пішки, хоч це і було нелегким рішенням у мороз. Але гроші потрібно було економити, і платити за транспорт зараз виглядало як розкіш. Якщо я скажу йому про це, він, напевно, зробить усе, щоб прив'язати мене до себе ще міцніше.

— Я могла б пройтися, - спробувала відповісти я, знизуючи плечима, але Лео тільки підняв брову, дивлячись на мене так, ніби читав кожну мою думку.

— Ти жартуєш? - сказав він, відчинивши двері машини. — Сідай, Арі. Ти мій Янгол, а не пінгвін, який мерзне на тротуарах.

Його тон був таким впевненим, що сперечатися не мало сенсу. Я сіла в машину, намагаючись не видавати, як сильно це полегшило мені ситуацію

— Мені незручно, що ти мусиш підвозити мене, тим паче, ми живемо в різних районах..

— Я їду в університет, так само як і ти, - відповів Лео, не відриваючи погляду від дороги. — І навіть якщо мені туди не потрібно було б, я все одно відвіз би тебе. Тим паче, це привід провести час разом і випити каву.

Він поклав руку мені на коліно, легенько стиснувши, і я зрозуміла, що далі сперечатися немає сенсу. Це був його тихий, але чіткий спосіб сказати, що рішення вже прийнято.

Ми зупинилися майже перед університетом і зайшли в кафетерій біля входу. Я рідко заходила сюди, бо ціни тут були значно вищими, ніж у звичайних кав’ярнях. А тепер вони взагалі виходили за рамки мого бюджету. Але Лео тягнув мене за руку, ніби нічого не сталося, і я зрозуміла, що сперечатися з ним зараз не вийде.

— Одне еспресо. Мила, що ти будеш? - запитав він, тримаючи мене за руку і дивлячись на мене так, ніби відмовитися було неможливо.

— О, ні, дякую. Я нічого не хочу, - відповіла я, посміхаючись, намагаючись виглядати невимушено.

— Одне капучино і пончик із солоною карамеллю, - впевнено додав він, не даючи мені шансу втрутитися.

Коли ми сіли за столик, я не витримала і запитала:

— Лео, навіщо? Я ж сказала, що нічого не хочу.

— Ти любиш ці пончики, то в чому проблема? - відповів Лео спокійно, надпиваючи каву. — Можеш і не їсти, якщо не хочеш. Але ти виглядаєш втомленою, і я вирішив трішки підняти тобі настрій.

Я зніяковіло опустила очі, обертаючи чашку в руках.

— Я маю економити… - тихо зізналася я. Говорити про це було неймовірно незручно, ніби я визнавала свою слабкість.

Він відставив свою чашку і нахилився трохи ближче до мене, його погляд був впевненим і м’яким водночас.

— Ти не будеш ні за що платити, коли поруч зі мною, - сказав він, ніби це було очевидним правилом, яке не потребує обговорень. — І не дивись на мене так, ніби я щойно купив тобі яхту, а не звичайну каву.

Я не змогла стримати слабку посмішку, хоча відчувала, як мої щоки палають. Його безтурботність з одного боку розслабляла, а з іншого — тільки підкреслювала, наскільки різними були наші світи.

— Вау, солодка парочка з самого ранку тут. Арі, що ти зробила з цим психом, що він прийшов в університет у таку рань? - у полі мого зору з’явився Макс, а за ним і Ашер.

— Аріель. Її ім’я — Аріель, - різко відповів Лео, його тон холодний, а погляд змінився. Я раптом згадала, яким безжальним він міг бути, коли щось йшло в розріз з його планами.

— Друзі можуть називати мене Арі, все в порядку, - втрутилася я, намагаючись згладити ситуацію, хоча відчула, як напруга між ними почала наростати.

— О, не звертай увагу, - відповів Макс, сівши поруч зі мною і ледь знизавши плечима. — Він такий абориген поруч із тобою, але я вже звик.

Я не змогла стримати слабку усмішку, але краєм ока помітила, як Лео трохи напружився, а його погляд потемнів.

— Схоже, твоя рудоволоса проблема так тебе відкинула, що ти тепер шукаєш нашої уваги? - Лео відповів невимушено, але я знала, що ця м’яка інтонація приховує щось більше.