Читати книгу - "Розколоте небо"

команду – і молоді люди, голова колгоспу та сільради одразу ж услужливо кинулися до хати. За мить вони вже витягали пожитки у двір, скидаючи все біля старенької хатинки. Винесли одяг, витягли скрині, посуд, кочерги та пічові лопати,[18] ліжко, столи, стільці, тягли з комори діжки з солінням, кидали на купу скатертини, позривані з вікон фіранки, вишиті рушники та божники. Чорножукови мовчки спостерігали. Вони стояли в ряд, підтримуючи одне одного під руки, як стоять люди на цвинтарі, проводжаючи в останню путь рідну людину. Вони мовчки прощалися з мріями про краще майбутнє, до якого йшли роками, гаруючи з ранку до ночі. У кожній тій речі, яку недбало кидали до купи, у кожному горщику, у кожній скатертині – в усьому була їхня праця. Від усвідомлення того, що якимось законом було одним розчерком перекреслено їхнє омріяне життя, душі нестерпно стискали сум, відчай та образа. Катувала безпорадність. Вони розуміли, що ще одне необачне слово – і вони будуть виселені. Тоді не буде нічого, окрім дерев’яного барака і вічної каторжної праці на благо держави.

– Варю, – пошепки промовила мати, – сховай оце в ліфчик.

Жінка щось непомітно переклала у долоню доньки.

– Що то? – тихо спитала Варя, всунувши за пазуху маленький предмет.

– То мій натільний золотий хрестик, – пояснила мати.

– Навіщо?

– А як справді відправлять мене на виселки? Тож нехай буде у тебе, на добру згадку про мене, – тихо сказала жінка і подарувала Варі ледь помітну люблячу материнську усмішку.

– Не кажіть так, мамо, – попросила Варя, – мені й так страшно.

– Слухай мене ще, – жінка нахилилася до самого вуха доньки, і Варя ледь почула: – На горищі нашої хати під дванадцятою дошкою від віконця є схованка. Нещодавно я все переховала і ще не встигла сказати батьку. Там царські червонці та срібні ложки. Запам’ятай: дванадцята від віконця! Не від драбини, якою можна туди дістатися, а від віконця. Якщо забудеш, згадай: дванадцять апостолів, дванадцята дошка. Почула?

– Так, – розгублено сказала Варя. – Навіщо ви мені все це кажете? Ви мене лякаєте.

– Про всяк випадок, – мовила мати і провела долонями по обличчю Варі. – Ти у мене така гарна! – сказала стишеним голосом. – Дай Боже тобі щастя!

– Мамо, ви так кажете, ніби прощаєтесь, – сказала Варя, помітно хвилюючись. Жінка загадково усміхнулася. І було у тій усмішці щось і підбадьорливе, і сумне, і водночас світле.

Наостанок із приміщення винесли ікони. Образи кинули посеред двору, як непотріб. Лупіков одразу ж почав трощити, стрибаючи по них. У натовпі хтось зойкнув та заплакав, хтось із набожних жінок послав Лупікову прокляття. Варя затулила обличчя долонями, тихо розплакалася, сховавши лице в плече матері. Жінка обійняла доньку, погладила її по спині.

– Ну що? Зберегли вас ваші боги? – розсміявся він, вдаривши востаннє чоботом по образах. – Вилучайте зерно! – дав команду. – Порожні мішки візьміть на возах!

Повз Чорножукових проходили комсомольці, несучи на спинах повні мішки. Голова колгоспу із задоволеною пикою рахував їх, ставлячи «галочки» на папірці.

– Усе! – доповів голова, перевіривши комору. – Комора порожня.

– Мало! – насупився Лупіков. – Стільки землі і так мало зерна?

– Піди візьми більше, – похмуро озвався Павло Серафимович.

– Замовкни! – заверещав чекіст. – Завтра ж розберемо комору і перенесемо на колгоспний двір! І землю відріжемо по саму хату! Зрозуміло?

– Шкіру з мене не забудь зідрати, – насмішкувато промовив Павло Серафимович, – згодиться в колгоспі.

– Ось коли залишишся ні з чим, тоді тобі буде не до сміху! – пригрозив Лупіков. – Якщо все, то я замикаю хату, – сказав він, дістаючи замок.

– Стійте! Зачекайте хвильку, – Надія вийшла вперед. – Можна мені попрощатися зі своєю хатою?

Лупіков здивовано зиркнув на жінку.

– Будь ласка, – спокійно сказала жінка, – хочу востаннє глянути.

– Іди! – махнув рукою комуніст. – А ви йдіть до наступної хати.

Надія, проходячи повз Лупікова, на мить затрималася.

– Прийде час, і вас проклянуть нащадки! – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. Чекіст почервонів від невдоволення, але нічого не сказав, лише міцно стис тонкі губи.

Жінка повільно зійшла вгору сходами ґанку, обернулася, окинула швидким поглядом рідних, усміхнулася їм і переступила поріг.

– Ну що, куркульська Мавко, – Лупіков, похитуючись з п’ят на носки, насмішкувато звернувся до Варі, – не гуляти тобі вже у березовім гаю! – Варя спаленіла від образи та гніву, але її спинила тверда рука батька. – Важко розставатися із зерном?

– Забирайте, – ледь чутно сказала вона. – Там у хаті мій чоловік з дітьми.

– І худобу заберемо, – нахабно посміхнувся Лупіков.

– Як?! – запитав спантеличено Павло Серафимович.

– Навіщо кінь, коли землі не буде?

– Корову залиште, – попрохала Варя. – У мене ж двійко малих дітей. У нас на дві родини одна корова. Прошу вас!

– Не забирати? – Лупіков почесав потилицю.

– Так, – підійшов до нього Кузьма Петрович, – можна залишити корову, бо вона таки справді одна на дві сім’ї. Уваж, Іване Михайловичу, – додав тихіше.

Вивели Буяна. Кінь заржав, коли його повели через двір незнайомі люди. Варя провела улюбленця очима, повними сліз.

– Щось вона там довго прощається, – невдоволено зауважив Лупіков. – Гадає, що у нас є час, щоб дивитися на її соплі?

Він підійшов до будинку, приклав долоні до обличчя, зазирнув у вікно й одразу ж перелякано відсахнувся. Недобре відчуття блискавкою пронизало Павла Серафимовича. Він прожогом кинувся до хати.

– Стояти! – Лупіков потягнувся рукою до зброї.

– Зачекай, – зупинив його Кузьма Петрович.

Павло Серафимович забіг і остовпів. На гачку, де нещодавно висіла на стелі посеред кімнати лампа, була його дружина. Він кинувся до неї, зняв з гачка мотузку від фартуха жінки, поклав дружину на підлогу, став над нею на коліна.

– Надю! Надю! Люба! – легенько поторсав дружину за плечі, поторгав зблідле обличчя. – Живи, Надю! Не помирай! – благав він, не вірячи, що вона вже не жива. – Надю, навіщо ти… – заплакав, не стримуючи сліз.

Павло Серафимович ще трохи постояв, попестив завмерле навіки обличчя дружини. Він поцілував Надію у чоло, тихо прошептав: «Прощавай, моя люба», – і закрив її повіки. Чоловік вийшов із будинку, несучи на руках тіло жінки, яке стало схоже на зів’ялу квітку. Дико, нелюдським голосом закричала Варя, кинулася до матері. Павло Серафимович поклав тіло посеред двору, поруч із розтрощеними образами.

– Задоволений? – глухим, впалим голосом спитав він Лупікова.

Хтось сказав Михайлові про біду, він зайшов у двір. Син повільно підійшов до матері, яка тихо і смиренно лежала посеред двору. Батько підвів очі, подивився на нього. В очах сина було здивування та страх, і ні крапельки каяття. Павло Серафимович пальцем підізвав його до себе. Михайло нахилився, не зводячи очей з мертвої матері.

– Ти теж винен, – тихо, щоб не