Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Щооберта я експериментував, змінював порядок ваших носіїв і нарешті домігся тієї послідовності, яку ви проживаєте нині, — каже він, урочисто змахнувши рукою. — Як на мене, саме такий порядок утілень гарантує вам максимальні шанси розкрити вбивство.

— То чому я не повернувся до подоби Дональда Девіса так само, як постійно повертаюся до дворецького?

— Тому що в подобі Дональда Девіса ви йшли тим нескінченним шляхом до селища впродовж майже восьми годин і він геть виснажений, — каже Моровий Лікар з натяком на докір у голосі. — Він наразі міцно спить і спатиме аж до… — Він кидає погляд на годинник. — …до 9:38 вечора. А доти вас перекидатиме то до дворецького, то до інших утілень.

У коридорі риплять мостини. Я хочу гукнути Анну, і, напевне, ця думка відбивається в мене на обличчі, бо Моровий Лікар застережливо цокає язиком.

— Та ну, невже ви мене аж такою мірою недооцінюєте? — питає він. — Анна якийсь час тому вирушила до лорда Рейвенкорта. Повірте, я вивчив розклад цього маєтку ліпше, ніж будь-який режисер — власних акторів. Якби ж то в мене була бодай тінь підозри, що нам можуть завадити, мене б зараз тут не було.

У мене відчуття, що я його дратую, наче неслухняний учень, якого відрядили до директора. Учень, якого немає сенсу навіть сварити.

Довго й гучно позіхаю. Мозок знову наче повиває габа.

— Маємо ще кілька хвилин до того, як ви знову заснете, — каже Моровий Лікар, плескаючи в обіпнуті рукавичками долоні. Шкіра рипить. — Якщо у вас іще залишилися до мене якісь запитання, зараз саме час їх поставити.

— Чому Анна в Блекгіті? — питаю я квапливо. — Ви сказали, що я прибув сюди з власної волі, а мої суперники — ні. Це означає, що її привезли сюди силоміць. Нащо ви таке з нею робите?

— Можете ставити будь-які запитання, окрім цього, — одказує він. — Те, що ви з’явилися в Блекгіті добровільно, дає вам певні переваги. Але й деякі хиби також існують. Певні речі ваші суперники розуміють інстинктивно, а от ви — ні. Я тут хіба для того, щоб заповнити ці прогалини, та й по всьому. То як просувається розслідування вбивства Евелін Гардкасл?

— Вона звичайна жінка, — кажу зморено, насилу тримаючи очі розплющеними. Теплі долоні снодійного уже гойдають мене. — Що в її смерті такого, що через неї треба таке накрутити?

— Я б міг поставити вам те саме запитання, — зауважує він. — Ви ж зі шкіри пнетеся, намагаючись урятувати міс Гардкасл, хоча все свідчить про те, що це неможливо. То навіщо?

— Я не можу просто дивитися, як вона помирає, і навіть не спробувати цьому запобігти, — відповідаю я.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — озивається він, схиливши голову до плеча. — Тому дайте змогу й мені відповісти тим самим. Убивство міс Гардкасл так і не було розкрите, а я вважаю, що так цього залишити не можна. Така відповідь вас улаштує?

— Але людей убивають щодня, — заперечую я. — Улаштувати таке заради розкриття одного-єдиного вбивства?

— Чудове зауваження. — Він потішено плескає в долоні. — Але хто ж вам сказав, що немає сотні інших відчайдухів, хто, так само як оце ви, шукає справедливості для цих нещасних душ?

— А що, є?

— Навряд чи, але погодьтеся, що думка чудова.

Я не маю вже сил навіть слухати, повіки важкі, кімната довкола розпливається.

— Боюся, у нас обмаль часу, — каже Моровий Лікар. — Я маю…

— Чекайте… мені треба… Чому… — Слова ніби тужавіють на губах. — Ви спитали мене… спитали… Мої спомини…

Шелестить тканина: Моровий Лікар зводиться на рівні. Узявши з креденця склянку з водою, він виплескує її вміст мені в обличчя. Вода крижана, тіло смикається, я здригаюся, наче мене шмагонули батогом, і притомнію.

— Перепрошую, зазвичай я такого не роблю, — каже він, дивлячись на порожню склянку так, наче власні дії його неабияк дивують. — Зазвичай цієї миті ви засинаєте, але… Отакої, як цікаво… — Він повільно ставить склянку на стіл. — То про що ви хотіли мене спитати? Зосередьтеся, це важливо.

Вода пече мені очі, скрапує з губ, бавовняна нічна сорочка вже геть вогка.

— Коли ми вперше зустрілися, ви спитали, що саме я пам’ятав, коли прокинувся Беллом, — кажу я. — Чому це має аж таке значення?

— Щоразу, коли ви зазнаєте невдачі, ми видаляємо ваші спогади й цикл починається наново. Але ви завжди знаходите спосіб зачепитися за щось… можливо, за таку собі підказку, — каже він, витираючи хусточкою воду з мого чола. — Цього разу це було ім’я Анни.

— І ви сказали, що вам шкода, — згадую я.

— Мені й справді шкода.

— Але чому?

— На розвиток подій у черговому циклі серйозно впливає не лише послідовність ваших утілень, але й те, що саме ви вирішуєте запам’ятати, — відповідає він. — Якби ви запам’ятали Лакея, то одразу взялися б його вистежувати. Принаймні це пішло б справі на користь. Натомість ви прив’язалися до Анни, однієї з ваших суперників.

— Вона мій друг, — заперечую я.

— У Блекгіті немає друзів, містере Бішоп. І, якщо ви цього досі не збагнули, боюся, сподіватися вам нема на що.

— А можна… — Снодійне знову затягує мене до вирви. — …а можна вибратися звідси нам обом?

— Ні, — відповідає він, складаючи вологу хусточку й знову вкидаючи її до кишені. — Вийде звідси той, хто дасть відповідь на моє запитання. Такі правила. Об одинадцятій вечора один з вас прийде на берег озера й назве мені ім’я вбивці. Цю людину звідси випустять. Хто саме це буде, обирати вам.

Він видобуває з нагрудної кишені годинник, дивиться на циферблат.

— Час спливає, а я мушу дотримуватися розкладу, — каже він, беручи ціпок, що досі стояв біля дверей. — Зазвичай я ні в що не втручаюся, але є дещо, що ви мусите знати, перш ніж власна шляхетність піде вам на зле. Насправді Анна пам’ятає набагато більше з останнього циклу, ніж вам розповідає.

Рука в рукавичці чіпляє моє підборіддя, його обличчя опиняється впритул до мого, я навіть чую дихання під маскою. Очі в нього блакитні. Блакитні, сумовиті, старі.

— Вона вас зрадить.

Я розтуляю рота, збираючись заперечувати, але язик просто непідйомний, і останнє, що я бачу, — це те, як Моровий Лікар зникає за дверима — велика згорблена тінь, що тягне за собою цілий світ.

28

День п’ятий (продовження)

Життя наполегливо б’ється в мої склеплені повіки.

Кліпаю, і ще раз, але розплющувати очі все одно боляче. Голова наче розбите яйце.