Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно

Валерій Залужний

 - Ну що, Хосе, давай, - нетерпляче промовив Луіс, зводячи мушкет. - Швидше закінчимо - швидше повернемось в розташування. Готуйся! Цілься!

Діана заплющила очі і стиснула батькову долоню, не в силах повірити в те, що відбувається. Невже життя на новому місці, щойно влаштоване і вибудуване, ось так безглуздо закінчиться?

Та постріли не пролунали.

Натомість з-за найближчого пагорба вдарила подвійна дугова блискавка - і обидва солдати осипались на землю акуратними купками попелу. Слідом з-за того ж пагорба виметнулось кілька вершників, на чолі яких був кремезний широкоплечий чолов’яга, одягнений в сірий мундир без знаків розрізнення та капелюх з кокардою Прикордонного Корпусу, з-під якого вибивалось біляве з сивиною волосся.

 - Швидше, міс, руку! - він ривком посадив Діану позаду себе. - Хлопці, візьміть хтось до себе цього джентльмена. І валимо звідси, поки південці не очуняли.

* * *

Вільям Блекторн на прізвисько “Гроза” був досить неординарною для Пригір’я людиною. По-перше, він був вельми здібним магом, що для тутешніх країв вже було рідкістю. По-друге, він був не просто магом, а бойовим чарівником неабиякої сили.

Свого часу родина Блекторнів жила в невеличкому прикордонному селищі, звідки постачали припаси для найближчого форпосту Корпусу. Мати померла при пологах, і вихованням хлопчика займались батько зі старшим братом.

Біда сталась, коли йому ледь виповнилось п’ять. Прорив кордону не змогли вчасно ліквідувати, і загін Пожирачів вирвався на обжиті землі.

Тікати поселенці не збирались - нікуди. Здаватись - тим паче: дикуни в полон не брали.

Маленького Віллі батько закрив у льосі (хоча той рвався битись разом з усіма), наказавши сидіти тихо і не вилазити, доки все не скінчиться. Якийсь час нагорі було чути постріли, вибухи та дзвін клинків, потім - люте гарчання і крики помираючих, а потому - потворне утробне чавкання. Хлопчик сидів, не сміючи зайвий раз дихнути. Він розумів, що нагорі вже все скінчено, і жителі селища не змогли відбитись, але серце відмовлялось в то вірити. Здавалось, зараз відчиниться ляда, і старший брат Джонні з посмішкою скаже: “Ну що, сцикун, вилазь!”. І все буде як раніше…

Піднятий по тривозі загін прикордонників прискакав на світанку. “Сірі мундири” оточили поселення, перебили Пожирачів і почали шукати вцілілих.

Але вони прибули запізно - в жодному з будинків не було нічого, крім мертвих тіл та страшних слідів дикунського бенкету.

Так би й пішли, не знайшовши нічого - але в останній момент штатний маг загону розгледів під завалами зруйнованого шаманським заклинанням будинку ледь жевріючий вогник магічного Дару.

Коли хлопчика витягли, його довелось довго заспокоювати - він кричав, бився в істериці, кликав батька і взагалі не усвідомлював навколишню реальність. Коли малий трохи прийшов до тями, маг присів біля нього, поклавши руки на плечі, і, уважно дивлячись в очі, спитав:

 - Хочеш помститися?

Вільям помститися дуже хотів. Тож чародій взяв його з собою - все одно лишати дитину в сустошеному селищі було не можна - і з того дня юний Блекторн почав опановувати магічне мистецтво.

Дар у хлопця пргресував неймовірно швидко, тож у десятирічному віці він ні силою, не вмінням майже не поступався своєму вчителю. А оскільки решта бійців загону, що ставились до малого, як до власного сина, теж по можливості займалися з ним, то на цей час він також досить пристойно стріляв з будь-якої зброї, їздив верхи та вмів битися врукопашну (Творець також не обділив його і фізичною силою, якою він не сильно поступався дворфам та гірським ельфам).

Коли дозволив вік, він попросив командира офіційно зарахувати його до лав Корпусу. І з того часу не було у Пожирачів лютішого ворога.

У віці двадцяти років Блекторн вже був у званні капітана і командував окремим загоном, що ходив в рейди на дикунську територію. Рідко коли вони поверталися без здобичі у вигляді ворожих скальпів, серед яких обов’язково був хоча б один з червоним пером шамана. До шаманів в молодого офіцера були свої рахунки, і він вистежував і нищив їх з особливою насолодою. Його рівень володіння магією не давав “червоноперим” жодного шансу у прямій сутичці.

Вожді Пожирачів дуріли від люті, намагаючись знищити ненависного блідолицього, що був їм скалкою в дупі. Влаштовували засідки, пастки - і, врешті-решт, об’єднані сили кількох племен зуміли хитрістю заманити загін Вільяма в западню і оточити.

Втративши половину загону, але знищивши при цьому втричі більше ворогів, капітан Блекторн та його бійці зуміли вирватися з оточення. Але в гарячці відступу не вгледіли і влетіли в магічну аномалію.

Троє солдатів, що були поруч з Вільямом, загинули миттєво. Сам він отримав важке поранення, але, підтримуючи своє життя магією, зміг з рештками загону дістатись до форпоста.

Отут і почалась чудасія.

Форпостний цілитель, як не старався, був безсилий вилікувати рану Вільяма. Щойно припинялась дія лікувального закляття, рана відкривалася знову. Більш досвідчений лікар, надісланий командуванням, виявив причину: крім фізичної рани, капітан отримав розрив аури. Тепер, варто було перестати впливати на організм магією, він намагався привести себе у відповідність з власною енергетикою.

Комендант форпосту, враховуючи минулі заслуги Блекторна, надіслав листа до влади Гірського Альянсу з проханням про допомогу. І ті відгукнулись.

До форпоста прибули аж троє різнопланових спеціалістів: дворф - рунний майстер, маг-артефактор з якогось південного князівства та ельф-алхімік з Рівнинних Кланів (страшно й уявити, що йому пообіцяли за допомогу).