Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

щось подібне. Тому я й пішов на аукціон. То була звичайна картина: зал з красивими панелями й сила джентльменів у циліндрах. — Адам з посмішкою глянув на яєчню з салом. — Оголосивши, що будинок коштує шість тисяч, — а це дійсно так, — аукціонник розпочав з трьох. Люди набавляли — більше, більше, доки цифра не дійшла до п’яти тисяч п’ятисот. Тричі стукнув молоток, і будинок дістався найновішому з циліндрів. Я ж сидів собі позаду і мовчав, посміхаючись над тим, як я сам мало не влип у цю халепу. Бачте, я заздалегідь усе рознюхав: цей будинок був закладений у банку за дві тисячі, і банк не хотів давати права на викуп його. Другого ж дня одержав я листа від найновішого циліндра: він пропонував купити в нього будинок за чотири тисячі. Та я кинув цей лист у корзинку для паперів. Потім...

І Адам розкрив нам усі карти, за допомогою яких через тиждень він примусив того типа уступити йому будинок за мізерну суму, що складала всього тисячу дев’ятсот фунтів.

— Боже! — скрикнула мама, зачарована і в той же час налякана такою цифрою, — адже це поглинуло всі гроші, що їх Адам зібрав за десять років. — Ти, звичайно, перехитрив їх усіх... навіть лондонців. Що ж ти гадаєш робити з цим будинком? Жити в ньому?

— Що ти, мамо, — поблажливо відказав Адам. — Я перебудую його і здаватиму помешкання в оренду. Без податків і платні швейцару я збиратиму щороку шістсот фунтів, тобто, біля двадцяти процентів чистого прибутку. Не погано для початку — адже це мій перший бізнес.

Батько слухав його розповідь з напруженою увагою. Він аж облизнувсь і зауважив:

— Двадцять процентів. А місцеве будівельне товариство платить мені тільки три.

Адам зневажливо посміхнувся.

— Бо приватні підприємства завжди платять вищі дивіденди. Ну, звичайно, ця перебудова ще влетить мені в копійку. Може, фунтів з дев’ятсот. Де б їх взяти? Я ж не можу зв’язатися з ким попало.

Лоб у батька почервонів. Він завжди схилявся перед Адамом, але й дещо сумнівався в його успіхах — містер Леккі не любив заплутаних грошових справ. Але цей будинок, що давав такі прибутки, надто вже приваблював його!

— Я завжди вважав, що цегляна будівля — путяща справа. Дуже шкода, що не можу подивитися на твій будинок.

— А в чім справа? — спитав Адам. — Чому б  вам з мамою не відпочити в мене тижнів зо два? А може, й місяць, якщо треба: і задоволення дістанете, і діло зробимо. Я міг би поселити вас у Ілінзі.

— Ой, Адаме! — зойкнула мама, захоплена такою перспективою.

І пішли між ними переговори: батько був дуже обережний, щоб погодитись на щось одразу. Та до Адамового від’їзду все було вирішене. У мене серце радісно співало: вони поїдуть, і я спокійно підготуюсь до екзаменів. Такого випадку я й не чекав.

Дні йшли за днями, і якось, коли я упрівав над завданнями, до мене долинули дивні звуки. Я остовпів. Мама співала. Вона збиралася в дорогу: найкраща пара містера Леккі вже висіла на стільці, два саквояжі нетерпляче чекали на підлозі. Мамі пощастило якимсь чудом купити в крамниці місіс Доббі «залишок» бурого вуалю, з  якого вона «зшила» собі плаття. Найбільше мучилась вона над хутром — облізлою горжеткою, яку носила вже чверть століття. Хутро! Хто міг би зараз розпізнати, якій тварині належало воно колись? А я, коли дививсь на нього, одразу ж уявляв собі роздерту кішку. Мама змінила крій горжетки й підшила вниз нову підкладку, з того ж таки злощасного вуалю. З великим розпачем спостерігав я ці приготування. Бідна мама!.. Вона ж п’ять років не відпочивала.

Щороку, як тільки вона «мріяла про це», батько вертав її на землю суворим докором: «Подумаймо про витрати!»

Він тільки те й робив, що стримував її: подібний настрій загрожував йому великим марнотратством. Думка про те, що доведеться мешкати в готелі, а їсти в дорогому ресторані, постійно мучила його. Він все зарані спланував: вони візьмуть з собою їжу, поїдуть третім класом... Навіть поклав собі в кишеню блокнота з написом «Витрати на поїздку до Адама», бо, певно, сподівався, що Адам поверне йому гроші. На першому листочку він записав: «Два квитки — 7  фунтів 9 шилінгів 6 пенсів» і сумно споглядав ці «фантастичні» цифри, як зовсім неможливе гайнування. Пізніше я довідався від Мардока, що батько виканючив собі «пільгові» квитки, які безплатно видаються лише службовим пасажирам.

Перед від’їздом мама зайшла в мою кімнату і мовчки сіла проти мене.

— Ти все сидиш над книжкою, мій хлопчику. — Вона тепло посміхнулась. — І, певно, не звільнишся і тоді, коли ми будемо гуляти... там — у Лондоні.

Невже вона дізналась? Може, дідусь шепнув їй щось про мене? Я був збентежений, а мама говорила далі:

— І черевики в тебе зовсім порозлазились. Якщо вони розсиплються до того... як ми повернемось, візьмеш коричньову пару Кейт — вони ще добрі.

— Гаразд, візьму, — погодивсь я, щоб приховати свою відразу до тих жіночих черевиків, що Кейт у них каталася колись на ковзанах, — яскравожовті, високі, з шнурками аж до колін!

— Вони ще добре збереглися, — спокійно запевняла мама. — Я бачила їх цими днями.

Вона хитнула головою:

— Ти ж призвичаївся вже до злиднів, моя сирітко. — Потім погладила мене по голові й прошепотіла:

— Бажаю тобі успіху... хлопчику мій рідний.

9

Як тільки батьки поїхали, дідусь перетягнув мій стіл і всі книжки до тихої вітальні. Я й зараз добре пам’ятаю це святилище! Там був великий круглий камін із мармуру, оздоблений фігурним дзеркалом та гарною решіткою з узором. Між вікнами стояла шифоньєрка, застелена довгастими мережками; на ній лежало японське віяло, три величезні білі раковини та кольорове прес-пап’є із написом «На згадку Н. із Ардфіллана». Посеред вітальні стояв круглий стіл, застелений червоним килимком; на ньому красувалась товста книга в позолоченій оправі — «Історія паломництва», а поруч — ваза з іспанським комишем. Праворуч — піаніно з кругленьким стільчиком; його прикрашували весільні фото батька й мами в зелених плюшових рамках. В кімнаті була одна тільки картина під назвою «Правитель Глена».

Ніша з великим