Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Готовий, збігай за лікарем. Ізабелло, ви мене чуєте?

Я ніяк не відреагувала. Хлопець швидко зняв обидві ковдри і перевірив, куди влучив постріл. Помітив дві пропалені дірки. Перевірив жилет, обидва рази влучив у нього. Хлопець злегка заспокоївся.

— Рано радієш, — сказав йому лікар, — для неї ці удари можуть бути смертельними. Трубки апарата перебили.

Лікар вимкнув його і попросив привести новий, став швидко оглядати мене.

— Потрібна нова операція, у неї внутрішня кровотеча.

Мене швидко відвезли, а хлопці доповіли про те, що трапилося, королю.

— Тримайте мене в курсі. І зв'яжіться з місцевими правоохоронними органами, нехай займуться тілом убивці. І наступного разу обидва сидіть у палаті.

— Так, сер.

Наступного разу я прийшла до тями, коли в очі сліпило яскраве сонце, і мене до біса сильно нудило.

— Ізабелло, ви прокинулися? — запитав знайомий голос, зрозуміла, що хлопець з охорони.

— Угу, — тільки й змогла промичати я.

Хтось швидко вийшов із палати і через якийсь час прийшов лікар.

— Ви мене просто дивуєте.

— Своєю живучістю? — тихо запитала я.

— Ні, тим як швидко приходите до тями. Операція закінчилася дві години тому.

— Мене сильно нудить.

— Це нормально, ви відходите від наркозу.

— Можете зашторити вікно, сонце сліпить. І можна спинку трохи підняти, щоб бути не зовсім горизонтально?

Мені відрегулювали ліжко, кут змінили буквально зовсім небагато. Я подивилася на людей у кімнаті й знову заплющила очі. Усе ж таки мені було дуже погано, а так я хоча б вдаю, що сплю, і мене ні хто не чіпає розмовами.

— Нехай відпочиває.

Відчула, як хтось ласкаво гладить по голові й цілує в лоб. Розплющила очі й упізнала Мартіну. Поруч із нею стояв Олександр, Рома та Євген. Подивилася, на всі боки це вже була інша палата. Цікаво виходить, я, мабуть, відключилася і скільки часу минуло?

— Як довго? — запитала я тихо.

— Ти тут уже дві доби.

— У цій палаті?

— Так.

— Дивно якось начебто щойно лікар заходив і говорив зі мною.

— Ви потім заснули, — почула я голос лікаря, — довелося потримати вас у штучному сні. А то, знаючи вашу надмірну активність, знову спробували б утекти. Зате завтра ми зможемо вас виписати.

— Так швидко?! — здивувалася я і потерла очі.

Не сперечаюся, почуваюся я добре, ні чого не болить, не нудить. Тільки якось потрібно остаточно прокинутися.

— Ти була в апараті інтенсивного відновлення, навіть шрамів не залишилося від операції.

— Чудово, а як Альфред?

— Вона точно здорова, — весело сказав король, — пішли нехай поворкують.

Королівська родина вийшла, а до мене зайшов Альфред. Одразу обійняв і пристрасно поцілував. Я його міцно обійняла за шию і не хотіла відпускати.

— Я тебе теж кохаю, — сказав він.

Я посміхнулася і знову поцілувала коханого. Потім подивилася на вікно, було темно.

— Зараз вечір?

— Пізня ніч, вранці тебе випишуть.

— Побудеш зі мною вночі?

— Звісно. Зараз дещо візьму і повернуся.

Альфред вийшов на кілька хвилин із палати, прийшов із кульком і дістав мій одяг і жилет.

— Одягай білизну, майку і жилет.

— Майку?

— Я купив тобі. Просто краще не на голе тіло таке одягати.

Я скинула з себе ковдру, на мені була лікарняна сорочка. Зняла її, одразу перевірила, що немає шраму, і почала одягатися. Одягла жилет, Альфред допоміг закріпити його.

— А тепер у ліжко і баиньки. Я на диванчику подрімаю.

Я подивилася на вікно, згадуючи про те, що трапилося.

— Не переживай, вікно не відчиняється і ми на третьому поверсі.

— Тоді добре, а то в мене вже параноя.

— Це просто обережність.

Я лягла на бік і дивилася на Альфреда.

— А диван розкладається? І навіщо мені зараз жилет, за дверима ж хлопці.

— Просто про всяк випадок.

Я встала з ліжка і зняла жилет, підійшла до Альфреда, лягла поруч із ним. Нам вистачило однієї подушки з ковдрою. Пам'ятаю, як заходив лікар і вкрив нас ще однією ковдрою.

— Молодь, — тихо сказав він, укриваючи нас.

Прокинулася я від того, що мене цілують у шию і міцно притискають до себе.

— Альфі?

— Угу, не крутись, а то впадеш із дивана.

Повернула голову і мене одразу поцілували в губи.