Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

Очі Теллі-Марлі ковзнули в далечінь, охоплюючи поле темних лишайників і далекі шпилі нетутешнього собору...

— Ви зомліли, — казав стюард, мацаючи їй шию. — З усіма буває. Наші бортові медичні комп'ютери повідомляють, що ви в чудовому стані. Однак ми все ж приклеїли вам дермадиск, аби ви легше переносили можливий протиадаптаційний синдром перед посадкою. — Він прибрав руку.

— Європа після дощів, — пробурмотіла Марлі. — Макс Ернст. Лишайники...

Чоловік знов перевів на неї погляд — уже занепокоєний, фахово стурбований.

— Перепрошую, що ви сказали?

— Вибачте. Поганий сон... Ми вже в терміналі?

— Ще година, — відповів він.

Орбітальна станція «Джепен Ейр» була білим тороїдом, усіяним куполами й овальними отворами шлюзів із чорною облямівкою. Термінал над сіткою Марлі — хоча слово «над» тимчасово втратило звичний сенс — показував надзвичайно деталізовану анімацію обертання тора, а сім голосів різними мовами оголошували, що пасажирам шатла номер 580 японських авіаліній, який прилетів із першого аеровокзалу Орлі, за першої ж нагоди подадуть таксі до терміналу.

Японські авіалінії перепрошували за затримку, спричинену плановими ремонтними роботами у семи з дванадцяти шлюзів...

Марлі скулилась у сітці. Тепер їй у всьому бачилась невидима Вірекова рука. Ні, подумала, має ж бути якийсь вихід. Я хочу відірватись, хочу на кілька годин стати вільною агенткою, й більше мені від нього нічого не знадобиться... Прощавайте, гере Віреку, я повертаюся в край живих, куди ніколи не повернеться бідолашний Ален, який помер, бо а погодилась на вас працювати. Вона моргнула, відчула першу сльозу і широкими від дитячого подиву очима глянула на крихітну кульку, якою та обернулася.

А мааси — хто вони такі? Вірек стверджував, що вони вбили Алена, що він на них працював. Марлі непевно пам'ятала історії в медіа, щось про найновіше покоління комп'ютерів, якийсь зловісний процес, де незнищенні гібридні ракові пухлини вивергали штучно створені молекули, які потім вмонтовували в електросхеми. Пригадала, що Пако казав, буцімто екран його модульного телефона — теж маасівський продукт...

Інтер'єр тороїда «Джепен Ейрлайнз» був такий непримітний і схожий на кожен перший залюднений аеропорт, що їй стало смішно. Звичний запах парфумів, тертя людських тіл, дуже охолоджене повітря й фоновий гамір. Сила тяжіння, зменшена на двадцять відсотків, могла б полегшити валізу, але у Марлі з собою була тільки чорна сумочка. Діставши квитки із внутрішньої кишені на замку, перевірила номер пересадкового шатла у списках, що висвічувались на сусідньому настінному екрані.

Дві години до відльоту. Що б там не казав Вірек, вона була певна, що його машинерія вже запущена, його люди вже змішуються з командою чи пасажирами, й кожна заміна змазується грішми. Раптові хвороби, зміни планів, аварії...

Накинувши ремінець сумочки на плече, Марлі впевнено пішла увігнутою підлогою з білої кераміки, ніби справді знала, куди прямує, чи мала план — хоча з кожним кроком усвідомлювала, що ніякого плану нема.

Лагідні блакитні очі її переслідували.

— Чорти б тебе вхопили! — вилаялась вона. Мордатий російський бізнесмен у темному японському костюмі пчихнув і підняв перед очима новинний факс, затуляючись від неї.

— От я й кажу цій сучці, бери, кажу, оптоізолятори й комутаційні бокси і тягни на «Милу Джейн», а то я тебе ізоляційною пастою за сраку до люка приклею...

Марлі відірвала погляд від таці з суші, реагуючи на хрипкий жіночий регіт. Через два порожні столики від неї над пивними бляшанками й стосами пінопластових контейнерів, заляпаних бурим соєвим соусом, сиділо троє жінок. Одна гучно відригнула й зробила чималий ковток пива.

— А вона що, Рез?

Запитання чомусь викликало новий, іще довший напад реготу. Жінка, яка першою привернула її увагу, поклала голову на руки й сміялась, трусячи плечима.

Марлі окинула трійцю байдужим поглядом. Цікаво, хто вони. Регіт стих, перша жінка витирала сльози. Усі добряче вгашені, подумала, молоді, галасливі й неохайні. Перша була чванькувата, гостролиця, з широкими сірими очима й тонким рівним носом. Коротко, по-школярськи стрижене волосся неймовірного сріблястого кольору. Вдягнена в розтягнутий полотняний жилет чи куртку без рукавів, повністю вкриту набитими кишенями, заклепками й квадратними липучками. Одяг не прилягав до тіла, і з-під нього визирала маленька кругла грудь, обтягнена ліфом із тонких рожевих і чорних волокон. Інші дві жінки були старші й кремезніші. У розсіяному світлі термінальної кав'ярні на їхніх голих руках виразно окреслювалися м'язи.

Перша ворухнула плечима в безрозмірній жилетці:

— Отак прям узяла й послухалася.

Друга знову зареготала, але вже тихше, підняла зап'ясток і глянула на хронометр із широким ремінцем.

— Я відчалюю. Треба на Зайон махнути, а тоді відтарабанити шведам вісім контейнерів водоростей.

Відсунула стілець, устала, й між плечима її чорної шкіряної жилетки Марлі побачила вишитий квадратик.

О'ҐРЕЙДІ-ВАДЗІМА

ЕДІТ С.

МІЖОРБІТАЛЬНІ ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ

За другою жінкою підвелася й третя, підсмикнувши мішкуваті джинси.

— От побачиш, Рез, дозволиш тій сучці собі на шию сідати й ноги звішувати — зіпсуєш собі репутацію.

— Перепрошую, — втрутилась Марлі, вгамовуючи тремтіння в голосі.

— Що? — Жінка в чорному озирнулась і зміряла її серйозним поглядом.

— У вас на жилетці написано Едіт С. Це назва корабля? Космічного корабля?

— Космічного корабля? — Її сусідка звела кущисті брови. — О, крихітко, та то цілий крейсер!

— Це буксир, — кинула жінка в чорному й зібралася йти.

— Я хочу вас найняти, — сказала Марлі.

— Найняти? — Тепер уже всі троє серйозно на неї дивилися. — Це як?

Покопирсавшись у чорній брюссельській сумочці, Марлі витягла півпачки нових єн, які повернув туристичний агент Палеолоґос, забравши своє.

— Я дам вам от стільки...

Дівчина з коротким сріблястим волоссям присвиснула. Жінки перезирнулися. Та, що в чорному, знизала плечима:

— Господи, куди ж ви хочете летіти? На Марс?

Марлі ще раз сягнула рукою в сумочку, дістала пом'ятий блакитний папірець із пачки «Ґолуазів» і віддала жінці в чорному. Та розгорнула і прочитала орбітальні координати, які Ален записав зеленим фломастером.

— Ну, — сказала жінка, — за такі гроші це рукою докинути, але ми з О'Ґрейді об одинадцятій за центральноєвропейським часом маємо бути в Зайоні. Контракт. А ти, Рез?

Вона передала папірець дівчині, яка досі сиділа. Та